Месяц: Декабрь 2012

О. И. Глазунова МОТИВЫ ОЛЕДЕНЕНИЯ И КОНЦА ЖИЗНЕННОГО ПУТИ В ПОЭЗИИ И. БРОДСКОГО 80-Х ГОДОВ. О стихотворении "Эклога 4-я (зимняя)" (Русская литература. - М., 2005, № 1. - С. 230-242) До "Эклоги 4-я (зимней)" (1980 ) эклог под номерами у Бродского не было, поэтому естественно предположить, что название стихотворения отсылает нас к знаменитой 4-ой эклоге из "Буколик" Вергилия. Эпиграф к стихотворению тоже взят из Вергилия: "Круг последний настал по вещанью пророчицы Кумской, / Сызнова ныне времен зачинается строй величавый". Надо отметить, что в контексте стихотворения Бродского мысль римского поэта приобретает иной смысл: у Вергилия с "последним кругом" связывается пророчество о наступлении "золотого века" на земле, в "Эклоге 4-й (зимней)" значение этого образа имеет зловещий оттенок, символизируя оледенение всех чувств, конец жизненного пути и переход к смерти. Но в ощущении близящегося конца для Бродского нет ничего трагического, его голос звучит размеренно и бесстрастно, и лишь в воспоминаниях тональность поэтической речи меняется, эмоции выходят на первый план, однако в контексте стихотворения обращения поэта к прошлому не имеют ничего общего ни с темой оледенения, ни с темой смерти. Немаловажным при анализе стихотворения представляется тот факт, что "Эклога 4-я (зимняя)" посвящена Дереку Уолкотту, которого Броский считал лучшим и самым близким для себя англоязычным поэтом .

Читать далее

В. А. Бойко, О. Г. Постнов ОСОБИСТІСТЬ І ТРАДИЦІЯ: ДОСВІД ПОДОЛАННЯ ПРОБЛЕМИ "ЗАЙВОЇ ЛЮДИНИ" У РОСІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XIX СТОЛІТТЯ (Критика й семіотика.

- Вип. 11. - Новосибірськ-Москва, 2007. - С. 192-203) Саме повна свідомість неможливості для людини жити без якої-небудь святині, без віковічних основ у своїй душі - змушує нас із найбільшим очікуванням дивитися на письменника, що із всех один як потужний кінь б'є й обриває берег, підсилюючись на нього вийти В. В. Розанов про Л. Н. Толстого ("естетическое розуміння історії") Існування будь-якого суспільства припускає наявність ефективних механізмів підтримки й відтворення традиції. Найважливішою ланкою поновлення традиції є формування стійких життєвих укладів, що характеризують різні суспільні страти й підкоряють індивіда прийнятим нормам поводження й правилам мислення, авторитетам і догмам. У традиційному суспільстві особистість (persona) - лише учасник маскараду, драматичний актор, уособлення певного стану . Модель людської діяльності, в основі якої лежить подання про можливість вільного вчинку, традиційним суспільством практично не затребувана. Однак ця модель підспудно існує як прерогатива вищих стратов. Жодне суспільство не здатне забезпечити для себе повну автономію й замкнутість від зовнішнього миру. Рано або пізно громадське життя вимагає змін у силу необхідності адаптації до процесів, джерела яких, як правило, пов'язані із зовнішніми стосовно життя суспільства факторами. Якщо ці зміни відкладаються або не відбуваються зовсім, суспільство вступає у фазу стагнації й наступної деградації. Але за інноваціями коштує творча діяльність людей, здатних передбачати розвиток подій і запропонувати конструктивні рішення загрозливому співтовариству проблем. Отже, будь-яке суспільство заради власного виживання повинне наділити нехай і невелике коло осіб можливістю мислити й діяти по-новому, природно, зберігаючи при цьому вірність більшості сформованих раніше канонів. Неправильно було б приписувати традиційному суспільству тотальний контроль над життям всіх своїх членів, абсолютне придушення особистісного початку. У соціальній історії Західної Європи із часів античності й до Нового часу особливу роль грає стан жрецтва або духівництва, що пронизує по вертикалі всі інші суспільні страти. Саме жрецьке (духовне) стан виступає як основного хоронителя й обновника культурної традиції. Для інших членів соціуму жерці (духовні особи) є повноправними, легітимними представниками сакрального миру. Функціонування всіх соціальних інститутів і діяльність активних мирян, яких В. О. Ключевский називав "ділками", розвертається в межах правил, освячених авторитетом Церкви. Починаючи з XIV і аж до XVIII століття в глобальному європейському співтоваристві ситуація кардинально міняється: духівництву стає усе більше й більш важко виконувати свої традиційні повноваження. На противагу сакральному миру право говорити й самостійно діяти одержує десакрализованний світський мир. Його представники не бажають відтепер співвідносити свою активність із приписаннями духовних осіб . Росія, що прийнята вважати особою, самостійною цивілізацією (А. Тойнби, К. Ясперс, євразійці й ін.), не залишається осторонь від цього процесу. Вона примикає до нього, але примикає як цивілізація "відстаюча", що повільно повторює кроки, зроблені в "передових" країнах Заходу. Завдяки діяльності найбільш енергійних політиків і представників культури процес народження самостійного світського миру інтенсифікується, і ми можемо чітко зафіксувати факт його повноправного існування на початку XVIII сторіччя. Петро I підкоряє мир Церкви світської влади своїм указом про створення Св. Синоду, до складу якого входять вищі церковні ієрархи, що підкоряються главі Синоду - чиновникові, призначення якого на цю посаду контролюється самим імператором. Катерина II свідомо продовжує запроваджувати в життя цю тенденцію, що приведе до появи й закріплення світського інституту, багато в чому духівництва, що повторює діяльність,, але при цьому незалежного від Церкви й пануючої релігії. Мова йде, насамперед, про художню літературу, поезію й прозу . "З початку XVIII століття, - відзначав А. С. Лаппо-Данилевський, - православно-вероисповедная точка зору вже втратила колишнє виняткове панування в області світської культури. Російська думка початку вивільнятися з-під гніта стародавніх традицій і підшукувати в нової, переважно світської освіченості нові початки права й політики... Втім світські елементи європейської культури одержали більше помітне й самостійне значення в політичному розвитку Росії лише в другій половині XVIII століття, у століття Освіти, коли... початку освічено
го абсолютизму й поліцейської держави продовжували розвиватися головним чином під впливом раціоналістичних або позитивних принципів природно-правового або історичного напрямку. За допомогою їхні російські люди того часу починали конструювати самі поняття про суспільство й державу..." . Зрештою в Росії, як і в Західній Європі, процес десакрализации громадського життя приводить до кризової ситуації, коли стає неможливим автоматичне відтворення традиції. У зв'язку із цим міняється характер взаємини індивіда й суспільства. Основні тенденції відбиття даної ситуації в російській літературі XIX століття ми хотіли б намітити й обговорити в пропонованої читачеві статті. Першою й головною відмінністю нового положення речей від "Старого порядку" є підвищена затребуваність особистості культурою, активна участь людини в справі підтримки й відтворення національної традиції. Завдання, рішення якого колись автоматично випливало із самого ладу громадського життя, відтепер поставлені перед сукупністю окремих індивідів. Причини процесів, що розвертаються в Новий час, відчуження людини від навколишнього світу, соціуму і його інститутів, та й самого себе, ми обговорювати не будемо. Зафіксуємо цю обставину як, що свершились факт, як умова нашого соціального буття й джерело проблем екзистенціального плану. Особистість Змушена стати проектом, що реалізується, самої себе. Причому проект особистості завжди конкретний.

Читать далее