Ф. М. Достоєвський. "Злочин і покарання" "Особливий реалізм"
З топографічною точністю відтворить Достоєвський реалії міста, де живуть і страждають його герої. Ця журналістська конкретність іде від традицій "натуральної школи". Достоєвський, внутрішньо близький цьому плину, назавжди зберіг особливий социализированный погляд на дійсність і її протиріччя. Але було в "натуральній школі" щось, що Федір Михайлович Достоєвський категорично не приймав, уважав пагубною оманою. Мова йде про абсолютизацію ролі середовища, соціального фактора в розвитку особистості. Згадаєте, як обурюється Разумихин "соціалістами": "У них на все одне пояснення: середовище заїло. Натура не приймається в розрахунок, натура виганяє, натури не дозволяється!" Не всі, по думці Достоєвського, визначено середовищем, положенням, вихованням. Людина сам здатна відповідати за те, що відбувається з ним, і повинен відповідати. Але абсолютизація ролі середовища не було споконвічно властиве "натуральній школі": згадаємо, як далекий подібний погляд Гоголю. Саме до гоголівського реалізму повертає Достоєвський "натуральну школу", знімаючи лушпайку пізніших нашарувань. У цілому художній мир Достоєвського те саме що фантастичної реальності, створеної Гоголем; Петербург Достоєвського - це багато в чому й Петербург Гоголя... У Петербурзі - сучасному, сьогоденні - збереглися будинку, де жили породжені фантазією письменника Розкольників і баба-процентщица, Свидригайлов і сімейство нещасного Мармеладова, ті мости й площі, де, як у декораціях, відбувається дія роману. І можна переконатися: вірогідність деталей - преділова, при всієї фантасмагоричности місто з "Злочину й покарання" - той Петербург, по якому можна пройтися й зараз. Тому що Достоєвському було необхідно, щоб всі реалії тексту були пізнавані, щоб читача невідступно переслідувало відчуття: тут і зараз, у цьому місті, на цій от вулиці. І виникає приголомшливої сили ефект причетності що відбуває. Але в той же час автор створює дивну, майже неймовірну атмосферу півсну-напів'яви, у яку читач поринає слідом за героєм: губиться відчуття реальності і її границь. Розкольників перестає відчувати себе й навіть "акт їжі" здається йому далеким, насильницьким. Він почуває лише биття своєї думки, що і стала для нього життям. Мир, зображений у романі, існує в збудженій свідомості людини, що майже оторвались від землі, що не почуває земного притягання; перед читачем - украй суб'єктивна картина, пропущена через пригноблену свідомість Раскольникова й служащая лише аргументом у тім спорі, що він веде з усіма й із самим собою. Петербург у романі не об'єктивна реальність, а частина внутрішнього миру героя. Ніщо не існує поза миром його ображеної душі. Природно, що реальність здобуває всі риси й протиріччя свідомості головного героя й змінюється як частина його миру, рухається залежно від його стану, і навіть сам час може убыстрить або сповільнити свій хід. Достоєвський дає Раскольникову до дна зануритися в безодню самітності, у безмежність таємного, ніким не знаного миру. І ще один прийом, що створює ефект присутності. Тут справа у своєрідній авторській манері оповідання, де оповідач-хронікер начебто захований від читача. Читач відчуває його присутність, почуває, що чиясь воля веде його по цьому фантастичному лабіринті людського життя, що між ним і происходящим практично немає дистанції. Крім того, автор майже злився з героєм, намагається побачити мир його очами, представити його от таким - дивно зупиненим, начебто на краю страшної прірви, куди він неминуче повинен звалитися