Біографія Мопассана

Біографія МопассанА Гі де Мопассан. Повне зібрання творів в 12 т. М., "Правда", 1958 (бібліотека "Вогник"). Тім 1, с. 396–405. Рене-альбер-гі де Мопассан народився в Нормандії 5 серпня 1850 року.

Він походив зі збіднілого дворянського роду, що переселився з Лотарингії в Нормандію в XVIII столітті. Дід письменника, Жуль де Мопассан, що вмер в 1875 році, володів маєтком у Невиль-Шан-Д'уазель, але, не вміючи господарювати, продав свій маєток і згодом зовсім розорився. Батько письменника, Гюстав де Мопассан ( 1821-1899), що женився в 1846 році на своїй подрузі дитинства - Лоре Ле Пуатвен (1821- 1903), що відбувалася зі стародавньої й культурної нормандської буржуазної сім'ї, змушений був надійти на службу й став біржовим маклером у Парижу.

Він любив мистецтво, писав акварелі, водив дружбу з художниками. У нього була репутація вишуканого дворянина, чепуруна й марнотрата. Його легковажна вдача мало відповідала характеру дружини, зосередженої й вдумливої. Після народження другого сина, ерве ( 1856-1889), батьки Мопассана розійшлися, і мати оселилася з обома синами в приморському місті етрета на принадлежавшей їй віллі Верги. Дитячі роки Мопассана пройшли в Нормандії. Користуючись повною волею, він бігав по полях і лісам, лазал по прибережних стрімчаках, ходив з рибалками в море, навчився ловити рибу й керувати вітрилами, знав всі місцеві визначні пам'ятки й звичаї, опанував нормандським прислівником.

Уже тоді він добре ознайомився із дрібнопомісним побутом і життям фермерів, селян, рибалок, матросів. Коли хлопчикові здійснилося тринадцять років, мати віддала його в духовну семінарію містечка Ивето.

Юному Гі виявилася не по вдачі тутешня сувора дисципліна. Він не раз тікав додому, усіляко бунтував і пустував. Зрештою його виключили, прийменником до чого послужило його жартівливе послання у віршах "Давно від миру усунутий", у якому юний поет повідомляв своїй кузині, що виходила заміж, що він зовсім не має наміру відректися від всіх радостей життя а семінарській "прижиттєвій могилі". В 1866 році Лора де Мопассан визначила сина в руанский ліцей. Це був теж закритий навчальний заклад, але тут він все-таки користувався більшою волею й ніхто не переслідував його за писання віршів. А серед його викладачів виявився поет-парнасец Луи Буйле, його перший наставник у літературі.

У червні 1869 року Мопассан закінчив руанский ліцей зі званням бакалавра й надійшов на юридичний факультет у нормандському місті Канні. Улітку 1870 року спалахнула франко-прусская війна, і Мопассан був покликаний на військову службу. Він брав участь у походах, перебував в обложеному Парижу, спочатку у форту Венсен, а потім був переведений у Головне інтендантство. Де був Мопассан під час Паризької комуни, поки не встановлено. Після війни, що супроводжувалася економічною кризою, майнова положення батьків Мопассана різко погіршилося.

Мопассан уже не має можливості закінчити вище утворення й змушений надійти на службу. З 1872 року до листопада 1878 року він служить у Морському міністерстві, ведучи важке, напівзлидарське життя.

Платні не вистачало на покриття самих насущних витрат. Мопассан зводив кінці з кінцями тільки тому, що одержував маленьку допомогу від батька. Службу в Морському міністерстві Мопассан зненавидів і без натяків називав її своєю "в'язницею". У міністерстві було відомо, що парубок мріє стати письменником; літературні інтереси, що віддаляли його від товаришів по службі, викликали до нього підозріле й неприязне відношення з боку начальства.

Службові атестації Мопассана, спочатку цілком сприятливі, стали під кінець зовсім іншими. "Боюся, як би його таланти не віддалили його від адміністративних робіт", - єхидствував шеф в одній з останніх атестацій. "Недільні прогулянки паризького буржуа", "У лоні сім'ї", "Спадщина" і ряд інших новел повні безрадісних вражень Мопассана про службу в Морському міністерстві. Письменник відтворив тут мирок вульгарних чинуш, дрібних інтриганів, карьериствующих підлабузників і пролази, що переводять глузуваннями якого-небудь забитого переписувача, але тріпотливих перед начальством - перед карикатурним громовержцем начебто г-на де Торшбефа. Після довгих турбот, у яких чималу участь приймав Флобер, Мопассанові вдалося перевестися в грудні 1878 року в міністерство народного утворення, де він і пробув до кінця 1880 року, виклопотавши собі після успіху "Пампушки" піврічна відпустка через хворобу. В 70-х роках весь свій позаслужбовий час Мопассан присвячував двом страстям - гребному спорту й літературі.

У літню пору він жив у передмістя Парижа й вставав із зарозвіваюся, щоб покататися по Сене; у десять ранків - він на службі, увечері - знову на ріці. Поезія ріки, нічні тумани Сени, її тінисті зелені береги, перегони, рибний лов, любовні пригоди й весь відчайдушний побут веслярів - все це широко відбилося в новелістиці Мопассана. Ще в 70-х роках він мріяв створити цикл новел "Човнові оповідання". Сюжети цього циклу, можливо, перероблені потім у його новелах "На ріці", "Подруга Поля", "Поїздка за місто", "Иветта", " Са-Ира", "Мушка" і інших.

Крім гребного спорту, Мопассан любив подорожувати; хоча служба не давала йому для цього більших можливостей, він все-таки порию вживав тривалі пішохідні екскурсії. У серпні 1877 року він їздив у Швейцарію, а в 1879 році подорожував пішки по Бретані. Увесь час, вільне від служби, від гребного спорту й від любовних авантюр, Мопассан віддавав літературі. "Порося! Постійно жінки!" - гарчав на нього Флобер, з яким він бачився часто, порию щонеділі.

Флобер жадав від свого учня щоденної регулярної творчої роботи, який все інше повинне бути принесене в жертву: "Від п'яти годин вечора й до десяти ранку увесь ваш час повинне бути присвячене музі... Для художника існує тільки один принцип - жертвувати всім для мистецтва". Ради Флобера не пройшли даром: літературна робота Мопассана в 70-х роках відрізнялася великою інтенсивністю.

"Протягом семи років, - згадує він, - я писав вірші, писав повести, писав новели, написав навіть огидну драму". У ці роки накоплявся і його величезний запас новелістичних сюжетів. Ранні твори Мопассана опубліковані дотепер не повністю. Так, наприклад, невиданим залишається еротичний фарс "Турецький будинок", написаний Мопассаном у співробітництві зі своїми друзями по гребному спорті й двічі розіграний за участю авторів у вузькому колі письменників і художників.

Сюжетом фарсу були комічні пригоди молодих, які під час своєї весільної подорожі через непорозуміння потрапили замість готелю в публічний будинок. У цю же пору Мопассан написав чимало еротичних віршів, його творів, що включаються не в повні збори.

Флобер довгий час забороняв Мопассанові друкуватися, знаходячи це передчасним і не бажаючи "робити з нього невдахи". Точно так само він перешкоджав роботі Мопассана в журналістиці, що ненавидів, хоча його учня й штовхала до цьому проста матеріальний нестаток; зрештою Флобер перемінив гнів на милість і сам намагався зв'язати його наприкінці 1876 року з газетою "Насьон", але співробітництво Мопассана в ній обмежилося публікацією двох статей. В 1875 році Мопассан опублікував під псевдонімом Жозефа Прюнье свою першу новелу "Рука трупа" (згодом перероблену й удруге надруковану за назвою "Рука"); публікація ця відбулася, імовірно, без ведена Флобера. Але в березні 1876 року й уже із благословення вчителя в журналі "Літературна республіка" з'явилася перша поема Мопассана "На березі", підписана псевдонімом Гі де Вальмон.

Під тим же псевдонімом Мопассан 22 жовтня 1876 року помістив в "Літературній республіці" свою першу статтю - нарис про творчість Флобера. Поема "На березі" була передрукована в листопаді 1879 року вже під ім'ям Мопассана, але з довільним заголовком "Дівка" журналом "Сучасний і натуралістичний огляд", і ця обставина зненацька подала привід до судового переслідування автора за обвинуваченням у порнографії.

Мопассан був викликаний 14 лютого 1880 року в прокуратуру етампа (у цьому місті друкувався зазначений журнал). Подія це вкрай схвилювало його: як урядовий чиновник він побоювався бути звільненим і втратити заробіток, єдиний поки джерело його існування. Його переписка цього часу із Флобером повнні збурювання й тривоги. Завдяки Флоберові, що надрукував 21 лютого в газеті "Голуа" відкритий лист Мопассанові й защищавшему його як письменник, колись теж притягнутий до суду по такому ж обвинуваченню - за "Пані Бовари", - судове переслідування було припинено. Після смерті Флобера Мопассан передрукував цей лист у третім виданні збірника "Вірша". Співробітництво в "Літературній республіці" дало можливість Мопассанові познайомитися із групою молодих письменників - Леоном енником, Ж.

К. Гюисмансом, Анри Сеаром, Полем Алексисом, Октавом Мирбо. Зближення з молодими послідовниками Золя, прозаїками по перевазі, відповідало усе більше определявшемуся до кінця 70-х років переходу Мопассана від поезії до прози.

Шумний успіх "Пампушки" супроводжувався запрошенням Мопассана до співробітництва в газеті "Голуа", де незабаром з'явився цикл його новел-нарисів "Недільні прогулянки паризького буржуа". У вересні й жовтні 1880 року Мопассан робить подорож по Корсиці, враження якого відбилися в ряді його нарисів і новел, а також в одній із глав роману "Життя". В 1881 році він подорожує по Алжиру, де відбувалися в той час повстання тубільного населення проти французького колоніального гніта; шляхові нариси Мопассана були в 1884 році видані у вигляді книги "Під сонцем".

Улітку 1882 року письменник удруге подорожував по Бретані. В 1881-1883 роках Мопассан особливо тісно зближається з Тургенєвим, дає йому на перегляд свої нові добутки, складається з ним разом членом комітету зі спорудженню пам'ятника Флоберові, відвідує його, хворого, в останні тижні життя. Цілком поділяючи думку Флобера й Тургенєва про те, що публіці належать лише книги письменника, Мопассан усіляко намагався приховувати від настирливої цікавості газетярів своє особисте життя, обурювався плітками про себе, що попадали до друку, забороняв опубліковувати свої портрети й переписку. Коли один раз якийсь журналіст згадав у пресі у зв'язку з ім'ям Мопассана одне жіноче ім'я, справа ледве не скінчилася дуеллю. Жінки грали дуже більшу роль у житті Мопассана, у нього була безліч романів і випадкових зв'язків, відомі імена багатьох його улюблених, відомо й те, що в 1883 році він серйозно подумував про одруження, але справа розбудувалася, і він залишився холостяком. Докладніше про цю сторону його життя можна довідатися із книги його слуги Франсуа Тассара "Спогаду про Гі де Мопассані" (1911), виданої в російському перекладі в 1915 році. Ця скромна, невибаглива й дуже точна книга стримано піднімає завісу над особистим життям письменника, про яку ходило стільки самих несусвітніх пліток і легенд.

Шляхетність цієї книги особливо ясно в порівнянні з "працями" деяких "біографів", аматорів сенсаций і скандалів, начебто, наприклад, Пьера Бореля, що гранично поглумився над пам'яттю письменника у своїй смердючій книжці "Мопассан і андрогина", виданої в пору окупації Франції гітлерівцями в догідливому розрахунку на їхню пристрасть до еротичної психопатології. Великий інтерес представляє аналіз суспільно-політичних зв'язків Мопассана - питання зовсім ще не вивчений і нелегкий для вивчення, тому що Мопассан намагалося всіляко охороняти незалежність своїх поглядів і висловлень.

Відмовляючись в 1876 році вступити у франкмасонскую ложу, Мопассан писав Катюлю Мендесу: "... я ніколи не зв'яжу себе ні з якою політичною партією, яка б вона не була, ні з якою релігією, сектою, школою; ніколи не ввійду в жодне суспільство, що сповідає які-небудь доктрини, не схилюся ні перед якою догмою, ні перед якою вигодою, ні перед яким принципом - і все це єдино через те, щоб зберегти за собою право на волю негативних оцінок". "Незалежна" позиція, про яку мріяв письменник, була, звичайно, справою утопічним і, по суті, відбивала тільки його коливання, що визначалися настроєм моменту. Все це добре видно в його очеркистике.

Незважаючи на явно негативне відношення до вищих класів, на вічний острах письменника виявитися "всупереч своїй волі, порушеним з усіх боків їхніми переконаннями, їхніми думками, їхніми марновірствами, їхніми традиціями, їхніми забобонами... їхніми звичаями, їхніми законами і їхньою мораллю, які вражають лицемірством і підлістю", - ми постійно бачимо, що Мопассан те бореться з буржуазною ідеологією, то піддається її тиску, висловлюючись, наприклад, проти рівноправності жінок.

Проте, коли Тен в 1881 році став дорікати Мопассана за пристрасть до зображення суспільних низів, намагаючись вселити йому думка, що "почуття честі й розум завжди в більшому або меншому ступені - тепличні рослини", Мопассан рішуче відкинув цю "аристократичну доктрину", заявивши, що "у низах суспільства непідроблено-шляхетні, чесні почуття зустрічаються частіше, ніж у верхах". Мопассан не виражав співчуття революційному руху й інший раз, зовсім у буржуазному дусі, заявляв, що революції ворожі мистецтву. У нарисі "Суспільна небезпека" він виступив, по суті справи, проти революційно-демократичного табору, що різко протестувала проти постановки п'єси Коппе "Патер", що давав тенденційне й перекручене подання про Паризьку комуну. Однак у нарисі "Війна" Мопассан з більшою повагою висловився про Жуля Валлесе, захоплюючись цілісністю вигляду цього письменника-комунара, і досить зненацька прийшов, на свій лад, до визнання закономірності громадянської війни.

Хід його міркувань був такий, що якщо вже нещасне людство не може позбутися від воєн, що нав'язуються йому,, те "єдина війна логічна - цивільна: отут я принаймні знаю, за що борюся". Які були в Мопассана відносини з революційним табором?

Не випадково ж гедистская газета початку в 1887 році передруковувати його "Милого друга". Якісь зв'язки в Мопассана з гедистами повинні були бути, але звідки вони узялися? За посередництвом Поля Алексиса?

Або посередником між Мопассаном і гедистами був родич Мопассана, чоловік його тітки, Шарль Корд'ом? Революціонер 1848 року, послідовник Бланки й член I Інтернаціоналу, Корд'ом в 1871 році, у дні Паризької комуни, був главою змови, подготовлявшего проголошення Комуни в Руане. Поліція встигла розкрити руанский змову й заарештувати його учасників, але вони були суджені не військовим, а цивільним судом і завдяки цьому відскіпалися порівняно легким вироком: Корд'ом одержав два роки в'язниці, а після висновку емігрував у Бельгію. Ми не знаємо, які були в точності його відносини з Мопассаном: французькі буржуазні біографи не говорять про це.

Регулярна праця, заповідана Флобером, став в 80-х роках найпершою умовою творчості Мопассана. Працюючи щоранку із семи до дванадцяти годин, Мопассан устигав у середньому написати шість сторінок, а по вечорах записував свої денні враження. Напруженою роботою Мопассан доводив себе до хронічної перевтоми.

Довгий час письменник давав собі єдиний щорічний відпочинок - участь у мисливському сезоні, що відкривався у вересні. Він знову попадав у Нормандію, до своєї численної рідні й знайомих.

Враження від полювання відбилися в багатьох його новелах ("Любов", "Іржа", "Півень проспівав", "Вальдшнеп" і ін.). Біографи вирахували, що за 1885 рік Мопассан написав 1 500 друкованих сторінок.

Цього не вдавалося досягти ні Бальзаку, ні Диккенсу, ні навіть Дюма-Батькові. Але отут полічені тільки сторінки художньої прози й не прийняті в увагу ті "хроніки" - нариси й фейлетони, - які Мопассан щотижня друкував у газетах. Літературний успіх Мопассана зростав від однієї книги до іншої, В 1882 році він видав збірник новел "Мадмуазель Фифи"; в 1883 році - збірник "Оповідання вальдшнепа" і роман "Життя", високо оцінений И. С.

Тургенєвим і Львом Толстим і Мопассана, що висунув, у перший ряд сучасних французьких письменників. В 1884 році виходять збірники "Місячне світло", "Сестри Рондоли", "Мисс Гаррнет" і книга "Під сонцем".

В 1885 році видані збірники "Иветта", "Казки дня й ночі" і "Туан", а одночасно з ними - роман "Милий друг", що приніс Мопассанові світову популярність. Перш ніж поєднувати свої новели в книгу, Мопассан друкував їх у газетах, звичайно в "Жиль Блас" і в "Голуа". Перша із цих газет носила бульварно-обивательський характер, не мала певної політичної особи, крім самої загальної республіканської позиції, але платила високі гонорари й зуміла залучити кращі літературні сили; Мопассан друкувався тут під псевдонімом Мофриньез - по ім'ю легковажної й фривольної бальзаківської герцогині. Газета "Голуа" була органом монархістів, бонапартистів і орієнтувалася на свого роду читацьку аристократію; тут Мопассан друкувався під своїм ім'ям, поміщаючи новели більше об'ємні й серйозні по тоні. Співробітництво у двох таких несхожих газетах відповідало прагненню письменника не примикати ні до якого певного літературно-політичного табору. Зрідка Мопассан друкувався в "Фігаро" і в "еко де Парі".

Ім'я його з'являлося й у журналах, але перша публікація новели в журналі була в Мопассана справою рідким. Щотижневі журнали звичайно передруковували його новели - після їхньої першої публікації в газеті або навіть після появи в збірнику. Особливо багато таких передруків було в "Політичні й літературних анналах", в "Луну тижня", в "Народному житті", в "Злодії", причому новели друкувалися іноді під зміненим заголовком. Можна було очікувати, що після смерті Флобера й Тургенєва підсилиться зв'язок Мопассана із Золя, але цього не трапилося, хоча Мопассан високо ставив автора " Ругон-Маккаров" як художника й лише не розділяв його натуралістичних теорій.

Відносини Мопассана з Альфонсом Доде й з едмоном де Гонкур були досить далекими й найчастіше неприязними, тому що він не раз переконувався в недоброзичливому й віроломному відношенні до себе з боку цих письменників. Проте коло літературних зв'язків Мопассана був дуже великий. Багато хто його новели присвячені або письменникам, з якими він разом входив у літературу (Полю Алексису, Леонові еннику, Анри Сеару, Ж. К. Гюисмансу, Октаву Мирбо, Полю Бурже), або поетам-парнасцам (Леонові Дьерксу, X.

М. ередиа, Катюлю Мендесу), або іншим письменникам ( Дюма-Синові, Едуардові Роду, Жоржу де Порто-Ришю, Полю Жинисти, Гюставові Тудузу, Полю Арно й ін.), або людям із кружка Флобера (Кароліні Комманвиль, г-же Бренн, Жоржу Пуше), або художникам (Луи Ле Пуатвену, Каміллу Удино, Морісові Лелуару, Гилеме), або друзям юності (Роберу Пеншону, Леонові Фонтену, А де Жуанвилю й іншим).

Хоча Мопассан був людиною, здатним на віддану дружбу, що й довів своїм захистом пам'яті Флобера, теперішніх, близьких друзів, з якими постійно спілкуєшся, у нього майже не було. Можливо, що почуттям цієї самітності й пояснювалася його спроба зблизитися в другій половині 80-х років зі світськими колами, де, однак, він не знайшов тих людей високої духовної культури, яких, може бути, припускав знайти. Напружена творча робота першого п'ятиліття 80-х років сильно розхитала здоров'я Мопассана. Через погану спадковість він скаржився вже в 70-х роках на нездужання, зв'язані, зокрема, із хворобою очей. У другій половині 80-х років, на ґрунті постійного й всі зростаючої перевтоми, здоров'я письменника різко погіршилося: він страждає постійними головними болями, а хвороба очей все прогресує. З кожним роком Мопассан проводить усе більше часу в роз'їздах. У січні - березні 1885 року він їздить по Італії; улітку того ж року живе в Оверни й лікується на курорті Шатель-Гюйон; улітку 1886 року ненадовго відвідує Англію; у жовтні - грудні 1887 року подорожує по Алжиру й лікується на місцевих мінеральних водах; у липні 1888 року користується водами курорту екс-Ле-Бен у Савойї; у вересні - жовтні 1889 року подорожує по морю уздовж узбережжя Італії, заїжджаючи у Флоренцію й у Пизу; у квітні 1890 року - друга поїздка на кілька днів в Англію; у липні того ж року - новий курс лікування в Савойї; у червні - липні 1891 року - подорож по півдні Франції.

Не можна не згадати про польоті Мопассана 8 липня 1887 року на повітряній кулі "Орля": куля опустилася в Бельгії біля устя Шельди. Потреба відпочивати від паризького шуму, від всіх зв'язків, перебувати в повній самітності спонукала Мопассана купити зимою 1885-1886 року невелику яхту, який він дали ім'я "Милого друга". На цій яхті він зробив чимало поїздок по Середземне морю біля французьких берегів, а в січні 1888 року придбав іншу, більше містку яхту, який було дане те ж ім'я. В 1886 році виходять роман Мопассана " Монт-Ориоль" і два збірники новел: "Маленька Доля" і "Пан Паран". У наступні роки творча продуктивність письменника слабшає й він випускає вже тільки по одному збірнику в рік: "Орля" (1887), "Обранець г-жи Гюссон" (1888), "З лівої руки" (1889) і "Марна краса" (1890). Чим більше зростала популярність Мопассана, чим більше доглядало за ним світське суспільство, тим злорадней вороги письменника приймалися тлумачити про його "снобізм". Однак у романах "Сильна як смерть", "Наше серце", у книзі "На воді", у ряді оповідань і листів Мопассан дав безліч нищівних характеристик світським людям - представникам титулованої знаті й різноплемінний финансовой аристократії.

За зовнішнім лиском, за зовнішньою витонченістю, за кастовою зарозумілістю й неприступністю цього замкнутого й у той же час космополітичного мирка гострий погляд Мопассана розглянув духовну злиденність, вульгарність і паразитизм. Про представниць світського суспільства, що претендували на інтелектуальність, він говорив, наприклад: "Цей рід жінок прикрашає себе думками точно так само, як вони носять серги і як стали б носити кільце в носі, будь це модно". Книги Мопассана розходилися добре. При цьому письменник енергійно захищав свої авторські права.

Улітку 1891 року одна нью-йоркська газета зробила літературну підробку, надрукувавши на своїх сторінках за підписом Мопассана цілий роман - переробку його оповідання "Заповіт". "Насамперед це плагіат; крім того, моїм ім'ям підписали книгу, сюжет якої в мене украли", - писав своєму повірникові Мопассан, обурений цієї "сложнейшей мерзенністю". І він вирішив почати судове переслідування: "Це найчистіше шахрайство й підробка... я навчу цих американських шахраїв поважати моє ім'я". Але хоча до 1891 року ім'я Мопассана було відомо в усьому світі, а книги його розійшлися тільки у Франції у величезному для того часу тиражі, що наближався до чотирьохсот тисяч екземплярів, американські судді відмовилися розглядати позов Мопассана, оголосивши його "малоцінним, маловідомим і малооплачиваемим письменником".

У листопаді 1889 року вмер брат Мопассана, ерве, що зійшов з розуму; ця смерть подавляюще подіяла на письменника. Очевидно, саме із часу божевілля брата їм опановує передчуття такого ж кінця, і він з розпачем переконується в неможливості поліпшити стан свого здоров'я. Протягом двох останнього років свідомого життя Мопассан болісно переживає втрату колишньої працездатності. Романи "Сильна як смерть" і особливо "Наше серце" далися йому з найбільшою працею. В 1891 році його творча діяльність зовсім згасла. У серпні цього року, зустрівшись із поетом Огюстом Доршеном і показуючи йому рукопис нового роману, Мопассан сказав: - От перші п'ятдесят сторінок мого роману "Анжелюс".

Протягом цілого року я не міг написати більше ні рядка. Якщо через три місяці книга не буде написана, я покінчу із собою! Але більше цих п'ятдесятьох сторінок він так і не зміг написати. Усе дратувало його, обтяжувало, виводило із себе. Буржуазні газети, жадібні до сенсаций, не щадячи хворого письменника, підняли галас. Один раз у якійсь газеті він побачив заголовок: "Погіршення здоров'я г-на Мопассана; майбутній висновок його в психіатричну лікарню". Ця газетна сенсація не була одиничним випадком.

Французька жовта преса ненавиділа Мопассана за його "Милого друга". Будинок письменника був невідступно обложений репортерами, письменник "помилково" одержував газети, де на першій сторінці обговорювалося, чи не зійшов він з розуму. 1 січня 1892 року, коли Мопассан відвідав свою матір, що жила на віллі біля Канн, їм опанував марення, і, возвратясь до себе додому, письменник уночі, у приступі божевілля, наніс собі глибоку рану ножем у горло.

Перший біограф Мопассана, Альберт Лумброзо, зберіг зворушливе оповідання про надію друзів письменника повернути йому свідомість: "Вони подумали, що видовище улюбленої яхти, може бути, розбудить його пам'ять, що угаснули, підстьобне його свідомість, ніколи настільки ясне й зникле тепер. Зв'язаного, з руками, стягнутими гамівною сорочкою, нещасного повели на берег. "Милий друг" тихо погойдувався в море... Синє небо, ясне повітря, витончені обриси улюбленої яхти - все це, здавалося, заспокоїло його... Його погляд зм'якшився... Він довго розглядав свій корабель меланхолійним і ніжним поглядом... Губи його заворушилися, але не вимовили ні слова.

Його повели. Він багато разів обертався глянути на "Милого друга". В усіх, хто тоді оточував Гі, на очах були сльози". 7 січня 1892 року Мопассан був привезений у Париж.

Його помістили в психіатричну лікарню. Перший час надія на його видужання не залишала близьких.

Багато друзів відвідували хворого, але він був у маренні й не опритомнював. Смерть наступила б липня 1893 року. Мопассан похований у Парижу, на цвинтарі Монпарнас.

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: