Ми ще дамо себе відчути!..» Багато довелося

Тема війни в повісті К. Воробйова «Це ми, Господи!..»

Предметом своєї літератури К. Воробйов зробив личный, винятково важкий, що не укладається в рамки звичайних людських прикростей, життєвий досвід. Цей досвід, помножений на досвід людей, які, як і сам Воробйов, жили під вагою випали на їхню частку нечуваних випробувань, осмислив і перевів у русло літіратуры автор військової прози

Над повістю «Це ми, Господи!..» він працював ще на війні. В 1943 році його партизанська група змушена була вкритися в підпілля, він сидів на горищі будинку в ШяУляе й, щохвилини очікуючи смертельної зустрічі із врагом, несамовито квапився, щоб залишити людям свою па^м'яти про пережитий у фашистські таборах

Життя на війні змусила поіншому глянути на людей, на своє відношення до них. Не злість, жорстокість і подозрительность, а людяність, довіра, взаимовыручка й, якщо треба, жертвування собою заради таких же, як ти, от у чому основа відносин між людьми. От що дає людині право почувати, бути, називати себе людиною

До цього прийшов, це зрозумів і це прийняв герой Воробйова

Головний герой повести К. Воробйова «Це ми, Господи!..» двадцатитрехлетний лейтенант Сергій проходить всі тяжерсті й випробування війни. Три роки тяжких митарств з табору в табір, з полону в полон такі молоді роки Сергія. У твердих, суворих, нелюдських умовах закаляется молодість героя. Війна! Чого ж можна чекати чоловеческого? Але не до такого ж ступеня: « Скільки років?

Двадцять три

Мені з тобою отут не до жартів, зрозумів? Хлопчиком прикидаєшся? Пізно...

Мені двадцять три роки!

Брешеш, сволота!..»

Загублений зовнішній людський вигляд, але душу...

Після «лікувальної допомоги» капітана Сергій задумывается: «Тепер у ньому й впрямь занадто мало чого залишилося... Ні, не так! Те, що там є, у самій глибині душі, не вырыгнул із блевотиной Сергій. Це саме «те» можна вырвать, але тільки чіпкими пазурами смерті. Іншим шляхом не можна відокремити «те» від цього довготелесого кістяка, обтянутого сухою жовтою шкірою. Тільки «те» і допомагає періставлять ноги по табірному бруді, тільки воно в стані перемагати скажене почуття злості, бажання спалахнути на мінуту й спопелити у своєму полум'ї розпливчаста пляма, що маячить перед очами, що скаламутилися, загорнутое в зелене, чуже... Воно змушує тіло терпіти до звитрати останньої кровинки, воно вимагає берегти його, не забруднивши й не испаскудив нічим! «Терпи й бережи мене!» наказує воно. Ми ще дамо себе відчути!..»

Багато довелося пережити головному героєві повести і його оточенню. Був у полоні в німців, біг, знову співаймалі, відвезли вконцлагерь.

«Моторошною тишею повниться барак. Рідко хто обращается пошепки до товариша із проханням, питанням. Лексикон приречених складався з десятидвадцяти слів. Тільки тихтійтой^томупо^тім довідався Сергій, що це була болісна спроба людей заощаджувати сили. Так само строго витрачалися движения. Тридцять повільних кроків у день уважалося нормою корисної прогулянки

Знесиленими, що стали як воскові свічі пальцямі пробують чіплятися за життя люди. Важко переставшиляя колодки, ідуть, підтримуючи один одного, два товарища. У руках вони тримають по пучку трави. Існувала в таборі якась, тільки полоненим ведена, «живильна» трава «берізка». Товкли її в казанках, поки вона пустить сік, потім розмірено жували....

...В «Доліні смерті» створили німці неперевершену систему підтримки людей у напівмертвому стані. Полонених можна було вже не охороняти далі одного кілометра від табору ніхто б не пішов за цілий день...»

«Доліна смерті» назва говорить саме за себе. «Люди в напівмертвому стані» це вже не живі, але ще й не мертві. Це істоти, що перебувають на границі життя й смерті, «живі мертві», кожний новий день яких може виявитися останнім

Але не так мріяв умерти Сергій. Не випадково эпиграфом до повісті взяті рядки з «Слова об полицю Игореве»: «Краще бути убиту від мечів, чим від рук поганих полонену!»

На перших сторінках повести, відповідно, і книги «бойової слави», міркує герой про смерть: «... він думав про смерть і тоді ж зрозумів, що, по суті, не боїться її, тільки... тільки вмерти хотілося красиво!» Якщо смерть, то смерть, гідна людину. І не один раз пізніше буде міркувати Сергій про кінцівку буття. Це не з надрывом і жалем у голосі й не зі слізьми на очах, адже «гірше смерті нічого не буде!..» Думки про самогубство не дають йому спокою після втрати друга, з яким рука об руку довелося прошагать і випробувати чимало... («Розігнатися й об гострий кут барака... самому»).

И, коли, здавалося б, уже нікуди не втечеш, нічого можливого для порятунку власного життя ні, Сергій подумки перегортає книгу життя. Переглядаючи, вспоминая все до дріб'язків, він розуміє й заспокоює себе тим, що життя він прожив так, як міг. Так, спотикався, па^дав, але піднімався й упевнено крокував уперед.

«Закинувши руки за голову, Сергій ходив по камері. Ні, тепер вуж нічого, нічого не можна було зробити... ОставаЛось останній раз прошагать подумки свої двадцять три роки. Ні, у минулому все було так, як треба... Інакше він і не міг. Тільки так, як було й повинне бути! І тільки обрив цієї немноголистной повести безглуздий... без подписи, без розчерку...»

Але ні, ще не обрив. Як і раніше герой вірний думки про здійснення втечі. Йому це вдавалося не один раз і, візможна, зібравши останні сили (не вольові волі, терпения й наполегливості в Сергія було досить), герой звершить чергову втечу, що стане для нього останнім

А поки:

«Бігти, бігти, бігти!» майже набридливо, у такт крокам, чеканилося в розумі слово. « БеЇжакаАть!» хотілося крикнути на весь табір і покликати когось у спільники... Потрібний був гарний, надійний друг

И липнув Сергій до розмови купки полонених, прислушивался до шепоту й стогону, ловлячи в них луна свого «бігти»...

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: