Наша героїня жертвує доброю пам’яттю про себе, навіть в очах

Образ жінки в сучасній російській літературі по розповіді Л. Петрушевской «Своє коло»

 Людмила Петрушевская серед сучасних письменників коштує особняком. Своїми п'єсами й розповідями вона створила зовсім автономний, за своїми законами існуючий мир, часто страшний від тяжкого й безнадійного положення усередині цього миру його мешканців. Як правило, Петрушевская пише про жінок. Вірніше, так: пише вона й про чоловіків, і про дітей, але завжди з жіночої точки зору. Її героїня часто навіть виступає в ролі оповідачки, як це відбувається й у розповіді “Своє коло”.

 Що насамперед впадає в око в характері й вигляді її героїні? Мабуть, те, що вона ні на кого не дозволяється й не розраховує ні на чию допомогу, підтримку, співчуття. Вона заздалегідь упевнена, що в будьякому її проханні їй відмовлять, що її не люблять, що якщо вона чогось і зможе домогтися від навколишніх її людей, так тільки хитрістю, тільки обхідним маневром, заснованим на її знанні слабостей цих людей. Можна сказати, що вона самостійна й незалежна. Можна сказати, що вона самотня.

 Через свою переконаність у тім, що її ніхто не любить, вона не пропускає нагоди сказати в очі якунебудь противну й неприємну правду, через яку її, звичайно, відразу не злюблять ще сильніше. Вона вважає, що дуже розумно й уїдлива й що саме тому неї й не люблять: “Я людина твердий, починає вона розповідь, жорстокий, завжди з посмішкою на повних, рум'яних губах, завжди до усім із глузуванням”.

 Для неї характерно пронизуюче, “тверде” зір, що заздалегідь позбавляє людини можливості високих почуттів, щирості й істинності. Свідомо або несвідомо, але вона як би провокує принижуючої людини імпульси: принижуючі й того, у кому, як припускає героїня, вони виникають, і того, на кого спрямовані, і того, хто їх зауважує. Почуття, що граничить із відразою, що вона вселяє всім членам “свого кола”, вона намагається вселити читачам своїм відношенням до кожного з героїв розповіді. Її впевненість у неіснуванні або нещирості високих почуттів тим дивніше, що саме на цих почуттях вирішує вона зрештою “зіграти”, щоб забезпечити щасливе існування свого сина Алеши після своєї смерті.

 Героїня поставлена автором у ситуацію екстремальну, коли всі людські якості повинні виявитися у своєму щирому виді. Вона виявляє в себе симптоми хвороби, від якої недавно померла її мати, причому симптоми ці швидко прогресують. Чоловік, як це часто трапляється, пішов до іншої жінки, її подрузі, а виходить, і маленький син повинен після її смерті залишитися самотнім і безпомічним. І отут проявляється така самовідданість, якому можуть позаздрити герої древніх трагедій. Вони, умираючи, сподівалися на добру пам'ять нащадків. Наша героїня жертвує доброю пам'яттю про себе, навіть в очах власного сина (хоча й сподівається, що колинебудь він зрозуміє неї), щоб забезпечити для Алеши життя в родині, його майбутнє.

 Вона не сподівається на жалість свого колишнього чоловіка й своєї подруги до дитини. Але може бути, вона всетаки викличе жалість до свого сина за рахунок ненависті проти себе? От чому збирає вона в спустошеною смертю й сімейним неблагополуччям квартирі у великодню ніч “своє коло” загальних, ще зі студентської молодості, друзів своїх і свого чоловіка. “Своє коло”, уже в загальномуте що розпався, щоб знову з'єднати його в ненависті проти себе. Побивши до крові на очах у всіх Алешу, вона купує цією ціною йому вічне співчуття й підтримку. Заявою про те, що віддає Алешу в дитячий будинок, вона відводить від нього небезпека потрапити туди негайно після її смерті. Вона знає, що ці люди ніколи не повторять учинку, зробленого нею, лиходійкою, знає, що тепер її чоловік не вдарить Алешу, якого раніше нагороджував ляпасами. Вона створює “своє коло” для Алеши ціною відторгнення від себе єдиної рідної людини, що залишилася. Як би не ставитися до цієї героїні Петрушевской, навряд чи можна сказати, що жіночі характери в сучасній літературі дрібні й нецікаві

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: