Реальне й фантастичне в одному з добутків російської літератури XX століття

Твір по добутку на тему: Реальне й фантастичне в одному з добутків російської літератури XX століття

У багатьох добутках російської літератури присутня реальність і фантастика.

Я хочу розповісти як в одній з розповідей Віктора Астафьева « Цар-Риба» сполучається реальне й фантастичне, що людина ніколи що не вірила ні в бога, ні в прикмети, уже через кілька хвилин почав у всім каятися й винити себе за те, що ніколи не вірив ні в бога, ні в чорта. Як людина живе своїм життям, тихо спокійно, начебто б ні кому не заподіюючи зла, а трапляється що-небудь і людина міняється на очах, у нього раптом з'являються гріхи, за які він так і не розплатився. Отож і в цій розповіді тема така. Те, що завжди було реальним, раптом стає фантастичним.

В одному селищі жив мужик Игнатьич, і до усім ставився із часток поблажливості й переваги. Він завжди був самим чистим, допомагав людям і не жадував при поділі видобутку. Ще він був дуже гарний рибалка, люди навіть думали, що він знає таке слово, яким можна приворожити рибу. Але один раз він вийшов на риболовлю, завис на самоловах. Із двох перших самоловів Игнатьич зняв багато риби й поплив на третій. І там піймав більшу рибу. Він неї побачив і сторопів: «Чорний, що ласкаво відблискує сутунок у навскіс, не заподлицо, підрубленими суками; круті боки, рішуче зазначені вістрями плащів, начебто від зябер до хвоста рибина оперезана ланцюгом бензопили. Шкіра, що обминало водою, лоскотало нитками струменів, що прядуться по плащах і зливаються далеко за круто вигнутим хвостом, лише на вид мокра й гладка, насправді ж рівно б у товченому склі, змішаному із дресвою.

Щось рідкісне, первісне було не тільки у величині риби, але й у формах її тіла, від м'яких, безжитлових, як би червячих вусів, висячих над рівно состригнутой унизу головою, до перетинчастого, крилатого хвоста - на доісторичного ящера походила рибина».

Уже це викликало в Игнатьича страх, вона здалася йому лиховісної, хоча він і чекав цю рибу все своє життя, але її треба було відпустити, як говорив його дід, а в Инокентьиче навпаки прокинулося невідоме йому почуття жадібності. Він знав, що йому не впоратися одному з такою рибиною «але жадібність перемогла» - із презирством думав про себе Игнатьич. А коли він побачив її очі: у людину всверлились маленькі вічка з темним ободком навколо темних, з картечини величиною, зіниць. Вони, ці вічка, без вік, без вій, голі, що дивляться зі зміїною холодністю, чогось таїли в собі. Він злякався й згадав

як його дід говорив про цар-рибу, що вона якщо попадеться, її треба відпустити й перехреститися а потім думати про неї й знову шукати. Але Игнатьич так не зробив, він захотів піймати цю рибу, але вона виявилася сильніше й скинула його у воду.

Игнатьич не захотів упокоритися зі смертю й вистрибнув з води, зачепившись за борт човна. От отут-те й почалося щось фантастичне. З однієї сторони що звичайна

риба осетер, з іншої страшне чудовисько. Він раптом зрозумів що зрячи він ікон будинку не тримав, у бога не вірив, над дедушкиними розповідями надсмехался. А риба тим часом осліпла від удару початку жатися до людини, і вістрям носа уткнулась йому в

бік. Він здригнувся, жахнувся, здалося, риба крутячи зябрами й ротом, зжовувала його заживо. «він пробував відсунутися від її, але вона знову й знову наносила йому удари. От і зустрілися як би два царі, людина як цар природи й цар-риба, але людина не у своєму царстві, а риба в себе, значить вона й сильніше. І отут встає лише одне питання, хто більше промучается? І почав він згадувати своє життя, що виявляється він по молодості, накоїв справ і залишився так і не прощеним. А що може згадати ця тварина, а може бути в неї теж є родина, її чекають діти. Може бути в неї є теж

справи, нагулювати ікру, метати неї. Отоді те Игнатьич і зрозумів, що риба це всього лише «Отвратное й ніжне жіноче м'ясо її, суцільно в прошарках свічкового, жовтого жиру,

ледь скріплена хрящами, засунуте в мішок шкіри». Через неї забувся в людині людин! І тоді він вирішив попросити прощення в неї, і крикнув з останніх сил «прости». І незабаром почув, як по ріці звучав мотор «Вихор». Риба від

хвилі, що накотилася, ожила й спливла, а Игнатьич сказав: «Іди, риба йди»! Поживи, скільки можеш! Я про тебе нікому не скажу! Як тільки він це сказав, йому полегшало.

Я вважаю що цей фантастичний добуток учить людини каятися й просити прощенье якщо він кому те заподіяв зло або зробив щось погане. Але розплачуватися однаково прийде. І який би ти не був сильний, однаково найдеться ще
сильніше тебе. А людина це не цар природи, а всього лише маленька її частина. У цій розповіді реальне й фантастичне тісно зв'язані, так само як і в житті. І якщо ми цього не бачимо, це не виходить, що цього немає. А якщо ти хочеш зробити комусь щось погане, те треба спочатку подумати, чим це все може обернутися, а потім вирішувати робити це чи ні. І краще цього не робити, а то фантастика перетвориться в страшну реальність.

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: