Шаулов — Поетична антропологія Пауля Флеминга

С. М. Шаулов ПОЕТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ ПАУЛЯ ФЛЕМИНГА (Барокко й класицизм в історії світової культури: Матеріали Міжнародної наукової конференції. - Спб. , 2001. - С. 113-116) Стилістично творчість Пауля Флеминга ( 1609-1640) не цілком уписується в подання про барокко (про його петраркизме й «антибарочний» еволюції див.

: Pyritz, Hans.. Paul Fleming und der Petrarkismus. Deutsche Barockforschung: Dokumentation einer Epoche.

Koln-Berlin, 1970. S.352-354), але це один з яскравих виразників духу епохи, її загальної здивованості парадоксальною подвійністю людської природи, неадекватністю людини собі.

Уже у вірші на смерть Георга Глогера (1631), друга й сусіда по студентській келії, «свідка моєї поезії» (Fleming P. Gedichte / Hrsg. v. Julius Tittmann. Leipzig, 1870.

S. 29; далі сторінки цього видання дані в дужках; курсив у цитатах мій), що зміцнила юного поета в покликанні, Флеминг, передаючи горе й потрясіння втратою, так формулює характер відносини до друга: «<...> Ach! wo, wo laat du <...> / Mich, deinen andern Dich?

» (29). Почуття втрати себе, на перший погляд, пояснюється тим, що людина жива в стільки й такі образи, скільки людей і як його сприймають. Разом з передчасно збіглим другом поет оплакує й свій, - самий дорогою із всіх, - образ: «Ihr Augen, <...

> nun ists um euch geschehn / Und auch um euren Mich» (29). Але мова йде не тільки й не стільки про враження «в очах» друга, до яких поет звертається, скільки й насамперед про дійсність існування в цьому «вашім Мені»: ліричне Я, що знаходило себе в «прекрасній душі» друга, почуває себе тепер залишеним без життя й без змісту заодно з його тілом.

Відносність зв'язку душі й тіла, ірреальність і кажимость земного існування людини в поезії Флеминга особливо оголює мотив любові. Ліричне Я поета, Я-Душу, часто залишає себе-тіло й виявляє себе-душу на місці душі коханій або в якості другої її душі. Так, у її відсутність:Ich irrte hin und her und suchte mich in mir Und wusste dieses nicht, dass ich ganz war in dir. Ach! thu mich mir doch auf, du Wohnhaus meiner Seelen! Kom, Schone, gib mich mir. Benim mir dieses Qualen. <...> Doch gib mich nicht aus dir. Ich mag nicht in mich kehren. Kein Tod hat Macht an mir. Du kanst mich leben lehren. Ich sei auch, wo ich sei, bin ich, Schatz, nicht bei dir, So bin ich nimmermehr selbest in und bei mir (Auf ihr Abwesen, 66).

Подібний мотив у Петрарки виглядає на цьому тлі боязкою спробою, але й у цьому виді ударно завершує сонет XVII на життя Мадонни Лаури, у якому душу відлітає услід коханій, що йде. Флеминга ж, як видно, займають насамперед логічні наслідки й риторичні можливості побудованої аналогії, і він досліджує їх, прагнучи вийти до загальності й окончательностиь життєвого змісту. Пройшовши від «борошна» втрати душі до небажання «вертатися в себе», він саме в цій роздвоєності парадоксальним образом усвідомить себе цілісним («ganz in dir»), непідвласним смерті й здатним тільки будучи «у тебе» бути «властиво» собою («selbest») «у мені й у мене».

Митецька тавтологічна гра займенниками покликана на лексичному рівні перебороти границі індивідуальності. Любов, про яку поет просить у цьому вірші, являє собою єдність двох, спільність їхньої духовної сутності, що втримується в кожному й асоціюється з життям. Ні смерті для Флеминга в цьому «переселенні» душі, як немає в точному значенні й самого «переселення», - воно виявляється риторичним прийомом, уживаним часто й охоче, як засіб виявлення всі нових поетичних потенцій представляється ситуации.Ъ Її глибинним змістом виявляється виявлення й відчування себе на рівні буття, що передує индивидуации. У поезії Флеминга проведені радикальні риторичні наслідки із традиційної християнської концепції людини, що увібрала ряд істотних положень неоплатонізму, зокрема, те, що душа й тіло «єдині без змішання» (див. : Майорів Г. Г. Формування середньовічної філософії (латинська патристика). М., 1979. С. 315-316), і дуже співзвучне барочному переживанню життя положення, що «для душі тіло людське є окови й гробниця» (Гребель. еннеади. Цит. по: Майорів Г. Г. Указ. соч. , с. 314). Останнє, і практично в подібних вираженнях, можна зустріти у віршах-міркуваннях Флеминга (що неоригінально), що безпосередньо трактують проблему людини. Поет мислить його субстанциально: душу це головна й істинно живаючи субстанція в людині. Властива їй життя - це життя вища й загальна, що зрівнює й поєднує людей єдністю вищої божественної субстанції, - на відміну від життя тілесної субстанції, життя обмежен, оманної й ефемерної («Der / Mein / Leib lebt auf den Schein», - повторює він. - 28, 64). У сполученні цих сутностей - корінь улюбленої Флемингом тавтології: у його людині втримується «властиво» людина. В «Думках про час» він призиває вічність - «час без часу» - взяти «нас із цього часу» і:Und aus uns selbsten uns, dass wir gleich konnten sein, Wie der itzt jener Zeit, die keine Zeit geht ein! (Gedanken uber die Zeit)Неминуча асоціація з ідеєю «внутрішнього» і «зовнішнього» людини, що йде із христианско-патристической ментальної культури (порівн. в Августина: «Тіло ж не є те, чим ми є самі». Цит.

по: Майорів Г. Г. Указ. соч. , С.

315) і пронизуючої, починаючи з екхарта, всю німецьку містику, що досягла вчасно Флеминга небувалого розквіту й суспільного звучання. Цілком співзвучно її поетичним варіаціям (порівн. більше пізні: Angelus Silesius. Cherubinischer Wandersmann. Erstes Buch. 30-34) і в повній згоді з логікою спокутної жертви й із християнською діалектикою життя й смерті в Богу (ср.

: «<...> і вже не я живу, але живе в мені Христос». - Гал.

2, 20), прилучення «властиво» (або «внутрішнього») людини божественної вічності розвивається у Флеминга у відносини взаимообратимости:Ich lebe; doch nicht ich. Derselbe lebt in mir, Der mir durch seinen Tod das Leben bringt herfur. Mein Leben war sein Tod, sein Tod war mir mein Leben, Nur geb'ich wieder ihm, was er mir hat gegeben. Er lebt durch meinen Tod (Andacht, 28)Разом з тим ця данина життя її позикодавцеві не перестає бути, хоч і головної, але - частиною людини, що несе в собі крім її й свій земний, мирський, тілесний проклін, щастя й нещастя. «Mein Alles und mein Nichts, mein Leben, meinen Tod, / Das hab ich bei mir selbst» (Andacht, 28), - пише поет, звертаючись до Бога, а звертаючись у знаменитому сонеті «До себе»: «Dies alles ist in dir. Lass deinen eitlen Wahn, / Und eh du forder gehst, so geh in dich zurucke» (An sich). Парадокс, що займає поета, у тім, однак, і складається, що на цьому шляху «у себе» відкривається та сама частина «себе», що нескінченно перевершує ціле не тільки людини, але у своїй нескінченності й висоті вбирає увесь світ, перевершуючи й відриваючи його, цілком заповнюючи людини собою. Флемингу знайомо не тільки вихідне за межі петраркистского канону пряме вираження почуття, чим він передбачає Иоганна Гюнтера (см. про це: Pyritz H. A.

a. O., S.353-354), але й романтичний уже по суті, що перехоплює подих зліт кабсолюту.

Hin, Welt, du Dunst! Von itztan schwing'ich mich, Frei, ledig, loss, hoch uber mich und dich Und alles das, was hoch heisst und dir heisset. Das hochste Gut erfullet mich mit sich, Macht hoch, macht reich. Ich bin nun nicht mehr ich. Trutz dem, was mich in mich zurucke reisset! (Neuer Vorsatz, 207). Звична тавтологія в цьому незвичайному сонеті поміняла полюса: заповнений «вищим добром», переставши бути собою (порівн.: «Ich wil nicht meine sein». - Andacht, 28), поет усе ще почуває «у собі» частина мирського «себе». Інакше кажучи: досягає погляду на себе зі зворотної, з нескінченної перспективи.Купити .

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: