Щирий образ народу бачиться, насамперед, в описі

Росія й російський народ у поемі Н. В.Гоголя «Мертві душі»

«Русь, куди ж несешся ти? дай відповідь

Не дає відповіді...»

Н. В.Гоголь

Майже в кожного письменника є добуток, которої є справою всього його життя, утвором, у которої ложил він свої шукання й таємні думи. Для Гоголя це, без сумніву, «Мертві душі», так і оставшиеся незакінченими після сімнадцяти років роботи. Поема викликала гарячі суперечки й толки. В. Г.Бєлінський мав всі підстави сказати, що питання про «Мертвий душах» стільки ж літературний, скільки й общественный, результат зіткнення старих початків з новими. Читаючи книгу вперше, я мало обертав уваги на чирические міркування автора про Росію й російський нарід. Ці прекрасні місця навіть здавалися недоречнімі в сатиричній поемі. Перечитавши недавно « МертВые душі», я раптом відкрив Гоголя як великий патриота, переконався, як важливий для всього задуму писателя виконаний гордості образ Русі. За останні роки величезно виріс питання про долю нашої сегодняшней Росії, про її призначення, майбутність, про здатність російського народу знову зробити исторический ривок. Учені, письменники, політики й экономисты сперечаються про це. Часом мені як би чуються слова Н. А.Некрасова, звернені до російського народу:

Ти прокинешся ль, виконаний сил,

Иль, доль корячись закону,

Усе, що міг, ти вже зробив

Створив пісню, подібну до стогону,

И духовно навіки почив?..

Як же не звернутися до співака землі Росіянці Гоголю за радою в такий складний час?

З того моменту, як бричка Чичикова тихо вкотилася в губернське місто N і поспішно їде з міста, проходить небагато часу, але читач устигає не тільки познайомитися з дивною розмаїтістю поміщиків і чиновників, але й побачити образ цілої країни, зрозуміти «незліченне багатство російського духу».

Письменник не відокремлює поміщиків і чиновників від народу, як це роблять критики. Особисто мені здається, що неправильно тлумачити, начебто всі поміщики й чинівники, та й сам Чичиков, і є справжні «мертві душі». Так можна назвати із всіх типів тільки ПлюшКина, душу якого омертвіла від жадібності. Але сам Гоголь пояснює, що «подібне явище рідко попадается на Русі». Здорованя Собакевича, здатного з'їсти цілого осетра; гульвісу, брехуна, гуляку й скандаліста НозДрева; мрійливого ледаря Манилова; скупу «дубинноголовую» Коробочку; пропаленого взяточника Івана Антоновича «кувшинное рило»; полицмейстера, що об'їжджає торговельні ряди як свою вотчину, і багатьох інших героїв «мертвими душами» не назвеш. Це або хазяїкулаки, або марні люди, або негідники, яких Гоголь зумів «припрягти».

И ці добродії, і Петрушка із Селіфаном, і два чоловікика, що сперечаються, чи доїде колесо до Москви, частина русяваского народу. Але не краща частина. Щирий образ народу бачиться, насамперед, в описі померлих крестьян. Ними захоплюються й автор, і Чичиков, і помещики. Їх уже ні, але в пам'яті людей, їх що знали, вони признаходять билинний вигляд

«Милушкин, цегляр, міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятників, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, те й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Веремій Сорокоплехин! так той мужик один стане за всіх, у Москві торгував, одному оброку приносив по п'ятистах рублів. Адже от який народ! А каретник Михєєв! Адже більше ніяких экипажів і не робив, як тільки ресорні». Так похвалявся своїми селянами Собакевич. Чичиков заперечує, що вони вже вмерли й тільки «мрія». «Ну ні, не мечта! Я вам доповім, який був Михєєв, так ви таких людей не знайдете: машинища така, що в цю кімнату не ввійде... А в плечиськах у нього була така силища, який немає в коня...».

И сам Павло Іванович, розглядаючи списки купленийных селян, начебто бачить їх наяву, і кожний мужик получает «свій власний характер». «Пробка Степан, тесля, тверезості зразкової», читає він і начинает представляти: «А! От він... от той богатир, що у гвардію годився б!» Далі думка підказує йому, що Степан виходив із сокирою всі губернії, з'їдаючи хлеба на гріш, а в поясі приносив, вірно, рублів по ста. Протягом декількох сторінок знайомимося ми з різноманітними долями простих людей. Ми бачимо російський народ, насамперед, повним сил, талановитим, живим, бадьорим. Із захватом говорить письменник про живом, влучному російському слові, що виривається зпід самого серця

Але не завжди росіяни люди покірні владі. Образи можуть довести їх до помсти. В «Повісті про капітана Копейкине» розповідається, як герой Вітчизняної війни 1812 року, інвалід, скривджений чиновниками, збирается навколо себе зграю вільних людей

Росія встає перед нами у своїй величі. Не та РісЦя, де чиновники хабарничають, поміщики проматывают маєтку, селяни пиячать, де погані дороги й готелі. Вірніше, крізь цю Росію письменник бачить іншу Русь, «птаха трійку». «Чи не так і ти, Русь, що жвава необгонимая трійка, несешся?» І образ странытрійки зливається з образом майстра, що снарядили «дорожній снаряд». Гоголь бачить Русь великої, указивающей шлях іншим, думає йому, як обганяє Русь інші народи й держави, які, «косячись, постораниваются й дають їй дорогу».

Історія, на жаль, розсудила поіншому. Не удалось нашій країні обігнати інші. І нині здравствуют в інших чинах і обличчях ноздревы, Чичиковы, Манилови й Плюшкины. Але жива Русь, «птах трійка». І, незважаючи на безладдя, не можуть не почуяться «інші, ще досі не лайливі струни, стане незліченне багатство російського духу, пройде чоловік, обдарований божескими доблестями, або дивовижна російська дівиця, який не знайти ніде у світі, з усією чудовою красою дружинской душі, вся з великодушного прагнення й самовідвержения». И віриться нам, жителям Росії, що пророческими виявляться в майбутньому слова письменника: « ПодиМутся росіяни руху... і побачать, як глибоко заронилось у слов'янську природу те, що сковзнуло тільки по природі інших народів...».

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: