Коротка Біографія Висоцького. Таким був наш син.. Висоцький Володимир

Володимир Висоцький залишив велику творчу спадщину, спроби проаналізувати яке зроблені й на сторінках періодичної преси, і в книгах про нього. Зрозуміло, цей тільки початок, і фахівцям має бути чимала робота з вивчення й осмислення його спадщини. Мені ж, батькові, хочеться розповісти про ті моменти життя сина, які проливають світло на джерела його особистості, його характеру, а в остаточному підсумку - і його творчості

Біографія кожної людини, у тому числі й творча, починається з рідної домівки. Особиста доля обов'язково переплітається з долею близьких і рідних, тому що в кожного сімейного древа є свої непохитні закони

Народився Володя 25 січня 1938 року в Москві. Перші роки свого дитинства жив з матір'ю - Ніною Максимівною, моєю першою дружиною. Якими були ці роки? Як у всіх дітей довоєнного народження: комунальна квартира з безліччю сусідів, а тому й масою вражень, самі скромні іграшки. (Даний матеріал допоможе грамотно написати й по темі Біографія Висоцького. Таким був наш син.. Короткий зміст не дає зрозуміти весь зміст добутку, тому цей матеріал буде корисний для глибокого осмислення творчості письменників і поетів, а так само їхніх романів, повістей, розповідей, п'єс, віршів) Потім війна. Два роки Володя жив з матір'ю в евакуації. Хоча я й вислав їм свій офіцерський атестат, однаково матеріально жилося важко.

Перші враження від життя син одержав не дуже радісні

Кілька слів скажу про свій родовід, тому що в характері Володі є риси його рідних. Дід Володі, Володимир Семенович Висоцький, - освічена людина, мав три вищих утворення - юридичне, економічне й хімічне. Бабуся, Дар'я Олексіївна, - медичний працівник, багато років віддала професії косметолога. Жагуча театралка, вона особливо любила Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, - не пропускала жодної прем'єри. Була щаслива тим, що онук обрав шлях драматичного актора й надійшов у Школу-Студію МХАТ. Їй подобалися його пісні й те, як він виконував їх. Коли Володя приїжджав у Київ - на гастролі з концертами або з Театром на Таганку, - він завжди запрошував бабусю. Вона пишалася своїм онуком

Від мене син перейняв характер, зовнішню подібність і ходу. А наші голоси при розмові по телефоні плутали навіть самі рідні й друзі

У молодості я небагато займався грою на фортепіано, щоправда, далі азів не пішов. А от співати пісні, наприклад, Вертинского, Дунаєвського й інші популярні в народі мелодії дуже любив

Через багато років в одному з епізодів фільму «Місце зустрічі змінити не можна» Володя проспівав пісню Вертинского точно в моїй манері й потім допитивался, чи довідався я себе. Довідався, звичайно...

Сам я родом з Києва. У Москві, де вчився в політехнікумі зв'язку, пройшов курс вневоинской вишколу, покликаний на військову службу. Війну пройшов з першого дня й до останнього пострілу. Брав участь в обороні Москви, звільненні Донбасу, Львова, узятті Берліна, дійшов до Праги. Маю двадцять вісім орденів і медалей Радянського Союзу й Чехословаччини, почесний громадянин міста Кладно ВЧССР.

Після війни заочно закінчив Військову академію зв'язку ім'я С. М. Будьонного, служив у різних гарнізонах. У відставку пішов у званні гвардії полковника. З 1971 по 1988 рік працював на підприємстві Міністерства зв'язку, зараз на пенсії

Війна розлучила нас із сином на довгих чотири роки. Зустрілися ми в червні 1945-го в Москві, куди я прибув у складі зведеного полку 1-го Українського фронту разом з командуючим армією генералом Д. Д.Лелюшенко на час підготовки й проведення Параду Перемоги. Тоді-Те я й подарував Володі свої майорські погони. Цей факт переломився в нього пізніше в «Баладі про дитинство» у словах: «Взяв у батька на станції погони, немов цацки...» І знову розставання

Життя в нас із Ніною Максимівною не зложилася. Ми вирішили: син буде жити в мене

Володя приїхав до мене в січні 1947 року, і моя друга дружина, Євгенія Степанівна Висоцька-Лихалатова, стала для нього на багато років другою матір'ю. Вони з перших днів знайшли загальну мову, полюбили один одного, чому я був дуже радий. Служив я в той час у Німеччині, у місті еберсвальде. Удома не бував часом тижнями: навчання, заняття в поле... Виховання Володі майже повністю займалася Євгенія Степанівна. Вона потурала йому. Наприклад, зайнялося Володі отримати «костюм, як у тата», і щоб обов'язково чоботи хромові з тупим носком... Дружина оббігала трохи ательє, поки знайшла майстра, взуттьовика. Нарешті форма була готова. Володя взяв свої чоботи, поставив поруч із моїми, зрівняв. І коли побачив, що вони сові6ршенно однакові, радості його не було межі. Він і фотографуватися пішов з полюванням. Ця фотографія зберігається в мене

У ті роки у Володі став проявлятися характер. Євгенія Степанівна згадувала, що, коли я якось приніс із полювання зайця, син запитав у неї: «Навіщо тато це зробив?» Іншим разом Євгенія Степанівна утеплила Володі ботиночки хутром убитої на полюванні сарни. Носити він їх не став, улаштувавши справжній бунт: «Тисне... Коле... Палить пятку...» Довелося подарувати черевики сусідському хлопчикові...

чиВідрізнявся Володя від інших дітей? Немає. Хіба що був більше непосидючий, безстрашний, а тому, як правило, ставав заводилой і в іграх, і у витівках. Приходив він додому з обдертими коліньми, було зрозуміло, що грали «у війну». Обпалені брови, кіптява на особі доводили, що не обійшлося без чи вибуху те гранати, чи те патронів

Плавати Володя навчився рано. І річку Фінів, що була тоді не повністю очищена від хв і снарядів, перепливав по нескольку раз

Мені й дружині дуже хотілося навчити сина грі на фортепіано. Запросили вчителі музики. За його словами, музичний слух у сина був абсолютний. Але вулиця прямо-таки вабила Володю. Тоді Євгенія Степанівна пішла на хитрість: вона сама стала вчитися музиці, як би викликаючи Володю на змагання

Уже в дитинстві в його характері яскраво виявилася доброта. Пам'ятаю, купили ми йому велосипед. Він покатався небагато й раптом подарував його німецькому хлопчикові, пояснивши: «Ти в мене живий, а в нього немає тата...» Що отут було сказати...

Ця риса збереглася в сині на все життя. Будучи дорослим, роз'їжджаючи по країні або буваючи за кордоном, він привозив масу подарунків рідним, друзям. А якщо подарунків не вистачало, віддавав те, що було куплено собі. Любив радувати людей, робити имприятное.

Друзі й товариші згадують, що Володя був не тільки добрим, але й дуже ласкавим і навіть ніжним. Він поважав старших, був відданим і вірним у дружбі, тактовним і вихованим. Думаю, що в цьому чимала заслуга Євгенії Степанівни - вона з дитинства виховувала в ньому ці чудові людські якості

Володя завжди не терпів несправедливості, не виносив байдужості людського, буквально ліз на рожен, якщо бачив, що кривдять слабкого. Не раз приходив із синцями через це. Один раз він відпочивав на дачі в селі Плюти на Дніпру разом з Віталієм - синишкой племінниці Євгенії Степанівни. Віталій занедужав - у нього піднялася температура. Поруч відпочивала родина, обоє лікарі. Подивитися больного вони відмовилися: ми, мол, на відпочинку. Володя «помстився» їм за це: коли ті ввечері сіли пити чай у відкритих вікон, він заліз на сусіднє дерево й заулюлюкав, як Тарзан...

Книгу Володя полюбив дуже рано. Читав удень, читав уночі, під ковдру світячи собі ліхтариком... Любив переказувати прочитане. Пам'ять у нього була блискуча. Міг з одного прочитання запам'ятати вірш. За якусь годину вивчав поему. У школі вчився добре, але не рівно.

Про дитинство Володі я настільки докладно говорю тому, що саме в цей період формувався його світогляд, розуміння життя яке позначилося потім прямо або побічно на його творчість. Наприклад, у сина багато пісень на військову тему. І що цікаво: фронтовики визнають їхнього автора своїм, начебто він ходив в атаки, збивав «мессери»...

Звідки настільки докладне знання деталей військового побуту, настільки глибоке проникнення в героїку й трагізм війни? Сам Володя говорив, що ця тема в його віршах і піснях підказана не тільки уявою, але й розповідям фронтовиків. Хто ж вони, ці люди?

Уважаю, серйозний інтерес до військових подій розбудив у Володі мій брат - підполковник Олексій Володимирович Висоцький. На його груди сім орденів, з них три - Червоні Прапори. При кожній зустрічі син ні на крок не відходив від «дядька Леши»...

У Німеччині й потім у Москві до нас приходили мої друзі. Володя слухав наші бесіди серйозно, вдумливо. Потім чіплявся з питаннями до «дядька Колеві», «дядькові Лені», «дядькові Феде», «дядькові Сашку»...

Одному з них, нині маршалові авіації двічі Героєві Радянського Союзу Миколі Михайловичу Скоморохову, Володя присвятив «Баладу про загиблого льотчика». Розповіді Леоніда Сергійовича Сапкова, нині генерал-полковника у відставці, а також померлих недавно генерал-полковника Олександра Петровича Борисова й полковника Миколи Михайловича Зернова теж знайшли своє відображення в піснях. До генерал-лейтенанта Федору Михайловичу Бондаренко, що загинув при аварії літака в 1973 році, Володя навіть їздив наприкінці 60-х років у гості в м. Архангельськ. Там, у Будинку офіцерів, він виступав з концертами для військовослужбовців гарнізону і їхніх родин мої розмови із сином про війну й військове життя, здається, не пройшли для нього безвісти.

З Німеччини в Москву ми повернулися все разом у жовтні 1949 року. Володя продовжив навчання в п'ятому класі нової 186-й школі, що розміщалася поруч із нашим будинком у Великому Каретному провулку, де в нас спочатку була одна кімната, потім додалася друга в цій же комунальній квартирі. Я одержав призначення в штаб Київського військового округу, звідки остаточно повернувся в Москву тільки в листопаді 1953 року. Все це час Володю продовжувала виховувати, як і в Німеччині, Євгенія Степанівна, а тоді, коли вона тимчасово виїжджала до мене в Київ, він залишався в нас будинку в Москві з її матір'ю й племінницею. У періоди літніх канікул Володя відпочивав з нами на дачі під Києвом і разом з Євгенією Степанівною в її рідних у Баку й на Чорноморському узбережжі Кавказу в м. Адлере. Крім того, він гостював у родині мого брата Олексія Володимировича на Україні, у рр. Гайсин і Мукачеве, а також їздив по принесеною Ніною Максимівною зі служби путівці в зимовий піонерський табір Вподмосковье.

У Великому Каретному пройшли роки його отроцтва, тут він учився в середній школі з 5-го по 10-й клас, тут «пізнав» життя двору й підглянув багатьох персонажів своїх пісень, особливо ранніх

Де твої сімнадцять років?

На Великому Каретному

Де твої сімнадцять лих?

На Великому Каретному

Де твій чорний пістолет?

На Великому Каретному...

«Чорний пістолет» - це мій трофейний «Вальтер» з розчаленим і залитим свинцем стовбуром. Володя якось його виявив і грав «у війну» доти, поки Євгенія Степанівна, побоюючись можливих неприємностей, не розібрала й не викинула пістолет

Великий Каретний Володя не забував ніколи. Навіть переїхавши разом з матір'ю в отриману ними нову квартиру на Проспекті Миру в будинку № 76, він продовжував приїжджати Великий Каретний, щоб зайти в нашу квартиру № 4 і відвідати товаришів, що жили в районі Самопливної площі. З них особливо близькими йому тоді були його однокласники по школі Володимир Акимов і Ігор Кохановский.

Після 1960 року, коли ми з Євгенією Степанівною переїхали на вул. Кірова, Володя, як і раніше, часто бував у будинку № 15 по Великому Каретному, де зустрічався зі своїми старшими за віком друзями Анатолієм Утевским і Левоном Кочаряном. Там же, у квартирі Левона, на четвертому поверсі цього будинку, він здружився з Василем Шукшиним, Андрієм Тарковским... В одній із заповнених їм самодіяльних анкет питання «Улюблене місце в улюбленому місті» Володя відповіло: «Самопливу. Москва».

Тяга до творчості, до творчості у Володі з'явилася, на мій погляд, коли він учився в старших класах, уже в Москві. А поштовхом до творчості, здається, з'явилися всі ті ж природний талант і книги. Коло інтересів його був широкий. Те він читав історичну літературу, те російських і закордонних класиків. У десятому класі почав відвідувати драмгурток у Будинку вчителя. Керував кружком артист Мхата В. Прочан, що і помітив у Володі акторські здатності

Ми тоді, зізнатися, не думали, що Володя стане артистом, хотіли, щоб син став інженером. І він, видно піддавшись батьківському впливу, надійшов у Московський інженерно-будівельний інститут. Здав першу екзаменаційну сесію й, до нашої прикрості, кинув навчання

Це пізніше стало зрозуміло, що не всі ми тоді розглянули в його душі. Володя сам вибрав свою дорогу, свою круту життєву стежку, надійшовши в Школу-Студію Мхата. И йшов до своєї мрії одержимо: «Я вийшов ростом і особою - спасибі матері з батьком, з людьми в ладі - не підганяв, не помикал, спини не гнув - прямим ходив, і у вус не дул, і жив як жив, і голові своєї руками допомагав...»

В 1956 році в Школі-Студії МХАТ Володя познайомився з Изой Жуковой, що там училася на третьому курсі, тобто на два курси старше його, а навесні 1960 рік, у рік закінчення їм школи-студії, вони стали чоловіком і дружиною. Жили дуже дружно, але пізніше, працюючи в різних містах, розсталися

Наприкінці 1961 року - на зйомках фільму « 713-й просить посадки» - Володя зустрівся з майбутньою матір'ю двох своїх синів Людмилою Абрамовой, з якої в 1965 році офіційно оформив шлюб

Ми з Євгенією Степанівною й Ніною Максимівною завжди ставилися до Изе добре, намагалися допомогти їм у створенні міцної родини. І зараз, після стількох років, підтримуємо з ними самі добрі родинні відносини

Володимир був цілеспрямованою людиною, підходив до собі дуже вимогливо, трудився, що називається, на зношування. Як я вже писав, він мав дивну пам'ять, це допомагало йому в навчанні й надалі - у його поетичній і артистичній творчості. Часом я рє6я порівнював з ним, тому що в армії, особливо під час війни й на маневрах і навчаннях, навантаження були дуже більші. Але зараз я думаю, що його витрати енергії не могли йти ні в яке порівняння з моїми. Володя часто спав по дві години на добу, складав переважно вночі, тому що вдень і ввечері репетирував у театрі, знімався в кіно, виступав сконцертами.

Він серйозно захоплювався мистецтвом: зібрав багато альбомів з репродукціями відомих художників. Працюючи над ролями, завжди прагнув до точності передачі образа. Коли готувався до зйомок у кіно, ходив учитися верхівковій їзді на московський іподром. Займався боксом, фехтуванням, вивчав основи карате. Його різнобічні інтереси допомогли йому в майбутньому на зйомках фільмів обходитися без каскадерів, а в пісенній творчості правдиво показувати характер і долі людей

У дитинстві у Володі зі здоров'ям було не все гладко. Лікарі виявили шуми в серце... Хоча в 16 років вони зняли його з обліку, але порадили берегти себе, іти від зайвих хвилювань

Це з його-те характером ховатися в окопі? Так він першим викидався на бруствер і йшов проти куль байдужості, відсталості й чванства, бюрократизму... Боровся проти цих пороків своїми піснями, своїми ролями в кіно й театрі. «Він не повернувся з бою» є у Володі пісня. Не повернувся...

Я пройшов всю війну, усяке бачив. І можу сказати, що син був хоробріше мене, свого батька. І хоробріше, мужественнее багатьох. Чому? Так тому, що і я, і всі ми бачили й недоліки, і несправедливість, і чванство людей, нерідко високопоставлених. Але мовчали. Якщо й говорили, то тільки в застілля так у коридорах між собою. А він не боявся сказати пр цьому все. І не з надривом, а на межі голосу й серця. Зовнішній ефект, поза не були властиві поетові, співакові й артистові Висоцькому - головним у своєму житті й своєї творчості він уважав чесність і мужність. Він був сьогоденням патріотом

Я любив пісні Володі. Хоча, зізнаюся, занепокоєння за його долю не залишало мене: у той час правда була не в моді!

Після 1970 року, коли Марина Влади їхала з Москви й Володя залишався будинку один, він разом зі своїм другом Всеволодом Абдуловим і товаришами - партнерами по Театрі драми й комедії на Таганку Валерієм Золотухиним, Борисом Хмельницьким, Веніаміном Смеховим і іншими приїжджав до нас додому на вулицю Кірова, щоб відпочити, повечеряти після важкого вечора

Євгенія Степанівна і я дуже любили ці відвідування - ми слухали їхні суперечки, бесіди про життя театру, а іноді й нові пісні, які співав Володя. Наприклад, у нас була виконана нова пісня «Балада про кинутий корабель».

Коли Марина приїжджала в Москву, вони з Володею досить часто бували в нас, а один час навіть жили разом з її синами, поки в новій квартирі Володі на Малій Грузинській ішов ремонт

Володя дуже уважно ставився до батьків, особливо якщо хтось із нас болів. Був такий випадок: мені робили серйозну операцію, і поки вона тривала, син перебував у лікарні, а Євгенію Степанівні, щоб вона не хвилювалася, подзвонив лише тоді, коли небезпека минула. Прокинувшись після операції, я побачив біля ліжка Володю й лікаря. На моє питання, коли ж операція, Володя посміхнувся:

- Папочка, поїзд уже пішов, все нормально, а тобі зараз треба спати

Володі вдалося подивитися мир. Він побував у багатьох європейських країнах, США, Канаді, у Мексиці (вона йому особливо сподобалася), бував навіть на Таїті. Природно, що йому досить часто доводило розмовляти із представниками буржуазної преси, які шукали, як він говорив, у його словах нехай невеликий, але натяк на «утиски» у СРСР. І хоча привід йому давали інші «офіційні особи», від яких залежало, видавати його чи вірші ні, записувати пластинки або почекати, він завжди був вище цих інтриг. Про свою Батьківщину говорив тільки гарні слова. Навіть у самих цікавих, екзотичних країнах нудьгував по будинку й друзям. Підтвердження цьому - його вірші й пісні

Результат його короткої, але непростого життя, його одержимої праці - його спадщина... Коли ми готовили до видання перший збірник віршів «Нерв», те нарахували понад шістсот віршів. Можливо, їх відшукається більше.

Горе наше не залікує ніякий час. Утішає офіційне визнання творчості сина, загальна любов до нього. Свідчення тому - видання численних збірників його віршів і пісень, серії авторських пластинок і книг зі спогадом онем.

Дуже жаль, що раптова трагічна смерть самозабутньо любила Володю й дуже улюбленої їм Євгенії Степанівни не дала їй можливості побачити, прочитати й почути всі ці твори...

Втішно, що у Володі виросли два прекрасних сини

Вони теж люди творчих професій. Старший - Аркадій, закінчив сценарний факультет Вгика, молодший - Микита, пішов по стопах батька: закінчив театральну студію Мхата, а після повернення з армії працював у молодіжній студії театру «Сучасник», зараз працює в іншому театрі. У них ростуть діти: в Аркадія дев'ятирічна дочка Наташа й шестирічний син Володимир, а в Микити - син Семен, якому чотири роки. І я вірю, що всі вони будуть гідні пам'яті Володі - батька й діда

Так що життя триває...

С. В. Висоцький

Джерела:
Владимир Висоцький. Твору у двох томах. Т. 1 /Укладач підготовка тексту й комметарии А. Е. Крилова. - М.: Худож. літ., 1991.

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: