Лермонтов М. Ю. Герой нашого часу, Портрет «Героя нашого часу» у романі М. Ю. Лермонтова

Лермонтов М. Ю.

Твір по добутку на тему: Портрет «Героя нашого часу» у романі М. Ю. Лермонтова

Звичайно, я не буду оригінальний, якщо скажу, що роман М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу” є одним із шедеврів російської літератури. Висловлені автором думки й створені їм образи зацікавили мене незвичайно. На мій погляд, роман Лермонтова продовжує бути сучасним і в наші дні, незважаючи на те що із часу його написання пройшло вже більше ста п'ятдесятьох років. Але особливо велика роль роману була в лермонтовскую епоху. Щоб краще зрозуміти це, необхідно добре уявляти собі соціально-політичну обстановку в Росії в 30-х роках XIX століття
Це час традиційно зв'язують із посиленням реакції з боку царського уряду. Дійсно, що провалилося повстання декабристів розділило Росію на “до” і “послу”. Разом з ним загинули й надії більшої частини молодих людей на можливість яких-небудь змін, та й сама їхня необхідність представлялася вже не так чітко, як це було в 20-е роки. Саме тому вся лермонтовская епоха - епоха найглибшого сумніву у всіх моральних цінностях. Безумовно, це не могло не відбитися на творчості М. Ю. Лермонтова. Доказом цьому служить і написане в 1838 році вірш “Дума”, яких можна назвати передмовою до роману. Цей вірш дихає повним розчаруванням у житті, у всіх духовних цінностях людини, і закінчується воно страшними рядками, що стали фактично вироком всьому поколінню:
Юрбою угрюмою й незабаром позабутої Над миром ми пройдемо без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці
Отже, роман “Герой нашого часу” був закінчений в 1841 році, тобто перед самою смертю Лермонтова. Заслуга й новаторство автора полягає в тому, що його добуток був першим російським психологічним романом. Основна мета чітко сформульована в передмові: показати сучасної людини таким, яким він є насправді, освітити всі його пороки й недоліки. Намір це може здатися на перший погляд занадто зухвалим. Дійсно, міркувати про чужі недоліки не є заняттям, гідним великого художника, однак у тім-раз у раз, що автор зараховує й себе самого до числа тих, кого хоче піддати нещадному осуду. Отже, він має повне право вказувати на “хворобу” покоління, тим більше що ніхто, крім нього, на це не зважився
Сам автор визначає, що “герой нашого часу. це портрет, складений з пороків усього. покоління, у повному їхньому розвитку”.
Найцікавішим здався мені головний герой роману - Печорин, і я хотів би зупинитися саме на ньому. Що стосується інших персонажів роману, те всі вони, на мій погляд, мають зовсім певне призначення - допомогти повніше розкрити характер головного героя. Для того ж служить і композиція роману. Справа в тому, що новели зміщені в часі, тобто не відповідають хронології розвитку подій у житті Печорина. Однак їхній порядок у романі сприяє поступовому знайомству читача з героєм, а отже, кращому осмисленню його особистості
Печорин є типовим сином свого часу. Як і на багатьох молодих людях 30-х років, на ньому лежить важка печатка рефлексії, що стала основною рисою його натури. Думаю, що ні в кого не виникне сумніву в тім, що саме Печорин - герой часу. На мій погляд, це досить почесне “звання”, адже саме по собі слово “герой” уже має на увазі незвичайність, винятковість. Дійсно, Печорин - кращий представник своєї епохи, але плата за це - його самітність
Існує безліч прийомів для розкриття літературного образа. Лермонтов прибігає до щоденників. Вигода цього прийому в щирості героя, що розкриває в щоденниках самі потаєні куточки своєї душі. Саме про цьому й говориться в передмові до журналу Печорина. У романі розкривається “історія душі людської”, що, на думку автора, “чи не цікавіше й не корисніше історії цілого народу”.
У першому розділі роману читач бачить Печорина очами Максима Максимича, тобто в трохи спрощеному виді. Сам Максим Максимич - людина дивно добрий і відкритий, що є, на думку В. Г. Бєлінського, типовим представником російського народу. Однак він не в змозі до кінця зрозуміти складний характер Печорина, якого, незважаючи на це, він дуже любить і вважає своїм другом. Роль Максима Максимича значна, адже він концентрує в собі ті якості, які повністю відсутні в Печорина.
В “Беле” проявляється основна деталь особистості Печорина - його суперечливість. Мені здається, що це свідчить про незвичайну широту натури героя. Тут же вперше помітний і його егоїзм, однак, на мій погляд, він не схожий на егоїзм маленьких дітей. Печорин змушує навколишніх його людей надходити так, як він хоче, придушуючи їх своєю перевагою. Саме цієї переваги часто не можуть простити Печорину, саме тому він самотній
У наступних частинах роману складність образа Печорина зростає, але я дозволю собі аналізувати докладно кожну з них, перейшовши до більше детального розгляду характеру головного героя в цілому. Хотілося б привести деякі позитивні риси Печорина, що розкривають, на мій погляд, у ньому людини виняткового, що володіє гострим і критичним розумом. Відразу обмовлюся, виділення в характері героя як позитивних, так і негативних сторін досить умовно, однак це може допомогти більше повному його з'ясуванню
Отже, по-перше, Печорин - людина розумний і утворений. Засуджуючи навколишніх, він критично ставиться й до себе самому. У своїх записках він зізнається в таких властивостях своєї душі, про які не знає ніхто. По-друге, на користь героя розташовує й те, що він натура поетична, що тонко почуває природу. Про це свідчить чудовий опис пейзажу на початку новели “Князівна Мері”: “Повітря чисте й свіжий, як поцілунок дитини; сонце яскраво, небо синє - чого б, здається, більше? навіщо отут страсті, бажання, жалю?” Не чи правда, на таке порівняння здатний тільки людина, що володіє душею поета?
До позитивних якостей Печорина можна віднести й чудову його здатність почувати людей. Він моментально відгадує те, що відбувається в душі кожної людини. Доказ тому - його знайомство з Вернером, людиною також незвичайно проникливим, багато в чому схожим з Печориним. Не викликає сумніву й те, що Печорин - людина сміливий, що виявилося під час дуелі. Може бути, його сміливість почасти пояснюється відсутністю мети в житті, але це вже іншої розмова
Те, що залучило мене найбільше, це чесність і порядність головного героя. Незважаючи на малоприємну історію із князівною Мері, Печорин у самий вирішальний момент сказав правду, хоча це було й нелегко. До речі, у цьому ж епізоді надзвичайно виявилася і його сила волі
Для більше рельєфного зображення позитивних якостей Печорина в роман уведений такий персонаж, як Грушницкий. Своїми явно непорядними діями він оттеняет найбільш привабливі риси головного героя. Що стосується негативних сторін в образі Печорина, те це насамперед його індивідуалізм, що переростає в егоцентризм. Звичайно, можна обвинуватити в ньому самого Печорина, але, якщо вдуматися, де криються його джерела?
На мій погляд, причинами егоїзму Печорина є й безплідність утворення, не спрямованого на корисні цілі, і відсутність реальних можливостей прикласти до чого-небудь величезні щиросердечні сили. Однак, мені здається, сама головна причина полягає в тому сумніві, що було відмітною рисою покоління 30-х років. Сумніватися доводилося у всьому, і єдиним мірилом подій, що відбуваються, залишалося тільки власне “я”. Саме тому абсолютно до всього в житті Печорин підходив тільки через своє “це”.
На мій погляд, Печорина не можна дорікати в тім, що він став таким, яким ми бачимо його в романі. Я вважаю, що він скоріше гідний жалості й жалю. Печорину бракує розуміння й любові, а з його поданням про щастя, що, до речі, сформувалося під впливом світла, він ніколи не був би щасливий. “Згасла” половина його душі проявляється лише один раз у романі, коли Печорин, зневірившись, зрозумів, що останній промінь світла в його житті згас. Але навіть після цього Печорин не зломився. Він продовжував уважати себе хазяїном своєї долі, він хотів взяти її в руки, і це помітно в заключній новелі роману - “Фаталісті”.
На закінчення хотів би сказати, що В. Г. Бєлінський порівнював душу Печорина з висушеної спекою землею, що після “благодатних дощів” могла б народити прекрасні квіти. Насмілюся не погодитися з думкою великого критика. На мій погляд, душу Печорина деформувалася остаточно й змусити його полюбити неможливо.

lermontov/gerojnashegovremeni40

Історія народу й закони розвитку мови. Питання методу в мовознавстві. Як написати шкільний твір. Книжкові передмови - збірник творів і есе по літературі

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: