Образ і характер Вялова в романі Справа Артамонових — художній аналіз. Гіркий Олексій Максимович

Фігура Тихона Вялова - селянина, потім грабаря, потім двірника Артамонових - сама складна в повісті й (у всякому разі, до фіналу, коли багато чого проясняється) - фігура загадкова. М. Горького турбувало, що критики, говорячи про повість, «завжди забувають відзначити фігуру Тихона Вялова, а вона не зрячи уткнута в життя Артамонових» що жоден з них «не відзначив в «Справі Артамонових» Тихона Вялова - мужика, що залишається при всіх умовах мужиком, не приемлющим міської культури»2. М. Горький навіть помітив один раз, що в повісті Тихін - «головний її герой» 3. (Даний матеріал допоможе грамотно написати й по темі Образ і характер Вялова в романі Справа Артамонових. Короткий зміст не дає зрозуміти весь зміст добутку, тому цей матеріал буде корисний для глибокого осмислення творчості письменників і поетів, а так само їхніх романів, повістей, розповідей, п'єс, віршів) В «Справі Артамонових» є чимало епізодів, що пояснюють, чому письменник міг так виразитися. Проходячи через все оповідання, Тихін Вялов є самою неприємною й ненависною людиною для Петра, що проте часто повторює «Тихонови слова». Вялов одночасно й притягає до себе, і відштовхує брата Петра - каліку Микиту, впливаючи на всю його долю (Микита йде в монастир, щоб отмаливать гріхи Артамонових, але, всупереч «побажанню» Л. Н. Толстого, зневіряється). Саме від Тихона йдуть перші поштовхи, що відсувають Іллю-Молодшого від батька й від «справи». «Що за людина Тихін? - запитує Петро.- На всі навколо падає його тінь, його слова звучать у ребячливих мовах сина, його думками зачарований брат». Думки Тихона розкриваються в цілій серії виречень, багато хто з яких присвячені «справі» - справі взагалі й артамоновскому особливо: «Справа, як цвіль у льосі,- своєю силою росте»; «Справа - поруччя людині; по краї ями ходимо, за них тримаємося»; «Справам рис Каїна навчив...»; «Людина - нитку пряде, чорт- рядно тче, так воно, без кінця, і йде» і т.д. Багато разів говориться про «мерехтливих» очах Вялова - вони мерехтять, коли він дивиться на Артамонових, особливо - па Іллю-Старшого. Справді: що за людина Тихін?

Критики спершу обходили цю фігуру, а коли стали придивлятися до неї -далеко не відразу розкрили її сутність. Деякі прийшли до висновку, що в особі Тихона Вялова даний узагальнений образ селянської маси. При цьому виникло подання об простій і ясному розміщенню сил у повісті: Артамонови - буржуазія, Морозови - робітничий клас, Вялов - селянство. Але такому широкому тлумаченню образа Тихона суперечить хоча б те, що він «з робітниками грубий, як поліцейський, вони його не люблять...». Правда, такий він у поданні Петра Артамонова - у поданні явно необ'єктивному. Однак Тихін сам говорить про себе у фіналі повести: «А я, як був, осторонь...» Хіба так міг би сказати про себе представник всієї селянської маси? Деякі критики побачили розгадку в тім, що М. Горький дійсно хотів зобразити у Вялові всю селянську масу, але зобразив її невірно, з тим скептицизмом, що був джерелом помилок письменника, допущених їм в оцінці селянства в 1917-1918 роках. Однак текст повести свідчить про те, що автор «Справи Артамонових» аж ніяк не видавав Тихона за типового представника селянської маси. Микита з повним правом говорить про Тихона, що його «скривдив хтось, і він відірвався від усіх, як розорений». Сам Тихін розповідає у фіналі, що він, спостерігаючи за Артамоновими, втратив ті переконання, якими жив колись: «Віри... позбавили ви мене; не знаю, як тепер і вмерти мені. Задивився на вас, біси...» У критику був висловлений і такий погляд на Вялова, що він не тільки не є представником маси, але прямо ворожий їй, що він «доносить» хазяїнові на робітників. Але це вже зовсім несерйозно: ні на кого Тихін не «доносить», і не можна не почувати, який глибокий і справді народний характер має зростаючий у ньому гнів проти миру Артамонових. Доводиться знову поставити запитання: що ж за людина Тихін?

Високо оцінюючи росіянку класичну літературу, М. Горький «дорікав» деяких її представників у тім, що вони, малюючи селянську масу, зосередили увагу на лагідних, христолюбивих людях, подібних до Платона Каратаеву з роману Л. Н. Толстого «Війна й мир», але пройшли повз таких вихідців із селянства, як вольові, жадібні до життя « користолюбці-будівельники». В «Справі Артамонових» М. Горький протиставив друг другові людей двох цих різних типів, насамперед - Іллю Артамонова-Старшого й Тихона Вялова, про яке говорив, що це - «видозмінений тип Платона Каратаева». Ілля й Тихін вийшли обоє із середовища патріархального селянства, але один з них руйнує патріархальну нерухомість, а інший болісно переживає це руйнування. М. Горький погоджувався з думкою тих, хто «уважає Вялова законним... протиставленням Артамоновим, як «ділкам», воплотителям активного відношення до дійсності» чи Значить це, що Тихін - негативний герой, що втілює пасивний, консервативне початок? Ні, все обстоит набагато складніше. Роблячи історично прогресивну справу, Ілля-Старший холоднокровно ступає по головах людей - таких, як Тихін і як тисячі йому подібних. У самому кінці повести з'ясовується, що Ілля був убивцею брата Тихона й що Тихін пішов служити до Артамоновим, спонукуваний спочатку лише бажанням помститися за брата. Але це бажання змінилося у Вялова іншим: попять, хто такі Артамонови, у чому їхня сила й слабість, звідки прийде до них відплата за всі них справи

И відбувається щось на перший погляд парадоксальне, але в сутності глибоко закономірне. У продовжувачі «справи» Петрові, що усе більше страшиться цього «справи», пробуджується туга за втраченому патріархальним «раєм». Він говорить: «У селі - простіше, спокійніше жити...»; «Не наша би ця справа, фабрика. Нам би краще податися в степу, купити там землю, крестьянствовать. Шуму-Те було б менше, а користі - більше...». Неважко знайти причину такого настрою. Вона - у тривозі, викликаної тим, що робітники усе менше схожі на своїх предків - патріархальних селян, що вони «втрачають селянську витривалість» (у цьому випадку під витривалістю маються на увазі терпіння й покірність). От чому Петра Артамонова починають притягати до себе реакційні сторони релігійно-філософської проповіді Лева Толстого. Коптев кричить Петру: «Яке вам справа до графа, вам, вам? Граф цей - останній подих сільської Росії...»

А в цей час Платою Каратаев перестає бути Платоном Каратаевим: Тихін Вялов втрачає риси покірності й непротивлення, випробовуючи все більший гнів проти тих, хто будує своє благополуччя на гнобленні мільйонів людей. При всій консервативності й приреченості спроб селянської патріархальної маси зупинити розвиток капіталізму, глибоко справедливим був рє протест проти капіталістичного хижацтва. І хоча Тихін ще по згодний з «витівками» революціонерів, хоча оп ще далекий від колективізму передових робітників, хоча йому поки властива психологія «одноосібника» («Працюй кожний на себе, тоді нічого не буде, ніякого зла») і властив прагнення до «спрощення» життя («Всі людські борошна від малості») - позиція спостерігача, свідка на суді історії усе більше заміняється в пего позицією обвинувача й судді. Чи міг думати Лев Толстої, обговорюючи з М. Горьким задум його майбутнього добутку, що в цьому добутку, що стане яскравим свідченням неминущого значення великої школи толстовського реалізму, буде, крім усього іншого, показаний кінець «толстовщини», кінець самого ґрунту, що народжувала такі навчання?

Зосередивши в «Справі Артамонових» увага на занепаді й загибелі «справи», М. Горький дала лише в окремих епізодах зображення всього того, що стало причиною цієї загибелі. Він навіть скоротив багато чого вже написане й закріплене в ранніх редакціях повести, але вело в сторону від головної теми. Подання про зжужмленість її заключної частини, можливо, не виникало б, якби мова тут ішла не тільки про долі Якова й Мирона, але й про зовсім іншу долю єдиного представника артамоновской родини, що вирвались із процесу розпаду й виродження: Іллі-Молодшого. У тих редакціях повести, які передували остаточної, про молодого Іллі говорилося набагато більше; був цілий епізод його тимчасового приїзду додому після Лютневої революції й звільнення із сибірського посилання. Це не було «поверненням блудного сина». У рідній родині все виявлялося для молодого революціонера зовсім далеким, і він залишав її назавжди. На прощання Ілля говорив батькові: «Нічого отут не поробиш... я інакше думати не можу, ти теж, звичайно, не можеш інакше». І коли батько запитував його: «Куди ти?» - Ілля відповідав: «У Москву, до своєї справи» '. Однак М. Горький відмовився від цього епізоду, щоб не вести оповідання занадто далеко від основної теми

Ця тема одержує своє завершення в словах червоногвардійця Захара Морозова, які чує Петро Артамонов наприкінці свого життя й у яких звучить вирок усьому старому світу: «Назад, товариші, обороту немає й не буде для нас...»

У цитованій статті В. И. Леніна «Робітничий клас і неомальтузіанство» сказано: «Ми - песимісти щодо кріпосництва, капіталізму й дрібного виробництва, але ми - гарячі оптимісти щодо робочого руху і його цілей». От так і М. Горький був песимістом щодо Артамонових і їх «справи», по гарячим оптимістом щодо революції і її мас, що творять, щодо людей праці, яким він присвятили кращі сторінки циклу «По Русі» і багатьох інших своїх добутків. Це вони, їхня боротьба, їхні прагнення й мети дали йому право сказати: «Чудова посада - бути на землі людиною».

Перше ніж написати розповідь «Народження людини», де пролунали ці слова, М. Горький згадував про описаний у ньому епізоді в бесідах з багатьма людьми. Зокрема, він розповів про цей випадок И. Л. Буніну, коли вони дивилися в травневу ніч 1910 року на

Комети грізної й хвостатої

Жахлива примара у височині,

- як писав пізніше про що взволновали й стривожив всіх прибульці з космосу Олександр Блок. Чому цей «жахлива примара» розбудив у М. Горького спогад про народження «людини невідомої долі»? Напевно, що саме виникли у зв'язку з кометою похмурі пророцтва про близькість світової катастрофи, про наступаючу загибель Землі викликали у великого письменника бажання розповісти цю історію - історію глибоко трагічну й разом з тим повну радісної віри в майбутнє Людини

Цією вірою була перейнята весь творчість М. Горького

Джерела:

    Горький А. М. По Русі; Справа Артамонових./Вступить, статьяnи примеч. Б. Бялика; Зле ж. А. Таран і С. Герасимов.-М.: Худож. літ., 1982.-590 з-с- (Б-ка класики. Сов. літ-ра)

    Анотація:

    У тім увійшли цикл розповідей «По Русі» (1912-1917) і «Справа Артамонових» (1925) - добуток, що розповідає історію трек поколінь родини фабрикантів.

      
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: